На порозі партизанської війни: Чому білоруська опозиція поки не може перемогти Лукашенка

Минулої неділі добіг кінця термін ультиматуму, який білоруська опозиція висунула Лукашенку. Від нього вимагали піти у відставку, оголосити дату нових президентських виборів та звільнити всіх ув'язнених за участь в акціях протесту.

У тому, що колишній президент, а теперішній узурпатор навряд чи погодиться виконати ці вимоги, ніхто, звичайно, не сумнівався. Все питання полягало в тому, чи зможуть опозиціонери виконати свою погрозу. Чи вдасться їм в разі відмови Лукашенка поставити країну на паузу тотальним страйком і зупинкою транспортного сполучення. Чи зможуть вони примусити нелегітимний режим рахуватися зі своєю позицією. Якщо коротко, то два останніх дні продемонстрували – відповідь на це питання швидше негативна.

При тому не можна заперечити – 25 жовтня кількість учасників протестних маршів у Білорусі дійсно була рекордною. На вулиці країни вийшло чверть мільйона незадоволених політикою Лукашенка.

Але вже в понеділок все пішло не дуже добре. Звичайно, працівники заводу "Атлант", Мінського тракторного заводу, Заводу колісних тягачів і кілька цехів "Гродно Азоту" спробували розпочати страйк. Але маючи колосальну кількість часу для підготовки, опозиція так до ладу цю акцію і не підготувала. Наприклад, на тому ж МТЗ групи працівників, йдучи по цехах, намагалася переконати колег припинити роботу (і небезуспішно) – аж поки адміністрація не закрила внутрішні переходи, зумівши відокремити страйкарів від "штрейкбрехерів". Чому ця агітація не здійснювалась впродовж попередніх тижнів – сказати складно. Тому якщо малий та середній приватний бізнес страйк, загалом, підтримав, то про великі державні підприємства, які становлять левову долю білоруської економіки, сказати подібне складно. А в іншому ключовому секторі економіки, аграрному, із протестами проти Лукашенка взагалі склалось доволі погано.

Паралельно з тим Лукашенко, хоч і говорить про те, що "на схилі мого президентського життя я гарантую, що все буде тільки так, як вирішить народ" – в реальності готує нову хвилю репресій стосовно студентів, що беруть участь в акціях протесту, та ключових страйкарів у промисловості.

І якщо подивитися на перелік підприємств, що беруть участь у страйку – то очевидним стає, що в акціях беруть участь ті ж компанії, що підтримували протистояння від самого початку. Протест не розростається. І якщо врахувати той факт, що навіть за офіційними даними із Білорусі в Литву, Україну та Польщу від моменту початку протистояння народу і Лукашенка вирушило як мінімум 13 тисяч осіб, то можна говорити і про скорочення соціальної бази протесту.

При тому хоронити білоруську "тиху революцію", як то роблять російські аналітики, звісно, іще рано. Цілком можливо, що із невиконаним "домашнім завданням" лідерів протесту, які багато говорили про загальнонаціональний страйк, але так його і не організували, впораються якісь горизонтальні структури. Впорається "вулиця", об'єднана сучасними технологіями зв'язку та спілкування.

Але якщо впродовж двох-трьох тижнів ситуація не зміниться, то доведеться визнати – опозиції слід переходити до довготривалої партизанської війни. Інакше Лукашенко рано чи пізно таки втопить протест. У кращому випадку – в хитрій казуїстиці своїх "конституційних реформ". А про гірший думати не хочеться.