НАТО на розпутті: Чи зможе Україна увійти в реформований альянс

Вчора міністр оборони України Андрій Таран, звертаючись до послів та військових аташе країн НАТО в Україні, заявив, що його відомство сподівається побачити план дій щодо членства України в НАТО вже на саміті Альянсу у 2021 році.

Звичайно, посли — люди дипломатичні. І про те, що таке сміливе сподівання є дещо перебільшеним, вони не сказали ні слова. Що, втім, не міняє того факту, що про ймовірність надання ПДЧ для України в НАТО впродовж найближчого часу зараз навіть дискусій не чути.

А якщо рідний нам топонім і згадується зараз поміж членів Північноатлантичного альянсу — то хіба у виконанні глави МЗС Угорщини Петера Сійярто, який істерично покрикує про "залякування угорців і розпалювання антиугорської ненависті в Україні". Що навряд чи можна вважати найкращою формою агітації за надання Києву ПДЧ.

Хоча й сказати, що сподіватися нам геть немає на що, теж було б перебільшенням. Оскільки навіть Грузію, яка має схожі з Україною проблеми — специфічний пострадянський спадок та фактично окуповані Росією території, впродовж останніх кількох місяців розглядають як ймовірного кандидата на членство у НАТО. І, на думку експертів, шанси Тбілісі отримати ПДЧ впродовж року-двох є достатньо високими. Ситуацію для Грузії може зіпсувати демарш Саакашвілі, який вельми голосно розповідає про фальсифікацію виборів.
Про шанси України отримати ПДЧ говорив нещодавно й колишній командувач сухопутних військ США в Європі генерал-лейтенант Бен Ходжес. Щоправда, з уточненням, що отриманя ПДЧ займе в нас більше часу, ніж у Грузії.

При тому й сам альянс впродовж найближчих кількох років може зазнати помітних змін. Схоже, минулорічна заява французького президента Макрона про "смерть мозку" НАТО справила на посадовців блоку таке глибоке враження, що вперше за тривалий час там почали обговорювати справді тектонічні зміни в стратегії та діяльності організації. Вельми вчасно — якщо згадати, що остання концепція стратегії НАТО була розроблена десять років тому, до російської агресії проти України. І Китай в тій концепції фактично не згадувався.

Тому впродовж року, що минає, було створено масштабну експертну доповідь стосовно викликів, які стоять зараз перед НАТО, і необхідності істотно трансформувати альянс до 2030 року.

Пропозиції у доповіді чисельні (їх 138) і достатньо масштабні. Починаючи від розробки схем системної протидії Китаю, при чому не тільки у військовому плані, але й в убезпеченні виробництва та логістики від ймовірних недружніх кроків Піднебесної, і закінчуючи необхідністю тісної координації НАТО зі структурами ЄС. Який, в перспективі, повинен стати такою самою потужною опорою альянсу, як і США.

Згадано у доповіді і про нас. "НАТО має прагнути до розширення і зміцнення партнерських відносин з Україною і Грузією як уразливими демократіями, які прагнуть до членства і перебувають під постійним зовнішнім і внутрішнім тиском з боку Росії" — зазначили експерти. Визнавши наше прагнення до членства, закликавши до співпраці, і не давши чітких обіцянок стосовно майбутнього.

Втім, і тут є деякі приємні новини. Оскільки хоч доповідь і не рекомендує відмовлятися від принципу консенсусного прийняття рішень в альянсі, але ситуації, за яких одна країна блокує розвиток партнерства всього альянсу з якоюсь сторонньою державою, визнано неприпустимими. І хоча в цьому контексті зазвичай згадують про Туреччину, яка блокує співпрацю НАТО з Ізраїлем та Австрією, до диспутів України з Угорщиною це теж матиме стосунок.

Таким чином, зміни в стратегії НАТО — якщо вони будуть прийняті, схвалені, і, головне, реалізовані, відкривають перед Україною істотні можливості як стосовно поглиблення співпраці з альянсом, так і стосовно перспектив членства. Інша річ, що політика "багатовекторності" і, наприклад, поглиблення співпраці з Китаєм за умов прийняття цієї стратегії можуть створити нашій країні додаткові складнощі у співпраці з найпотужнішим військовим блоком сучасного світу.