Повзуча окупація Білорусі: Путін взявся душити Лукашенка в обіймах

"Напад на Білорусь, будь-який, буде розцінюватися як напад на Росію, з усіма наслідками", - таку рішучу заяву зробив російський посол в Білорусі Михайло Бабич. В інтерв'ю телеканалу "Білорусь 1", вибачте за тавтологію. А коментуючи створення військової бази США в Польщі, Бабич констатував, що "у нас з білоруськими партнерами в цій частині абсолютне взаєморозуміння, у нас діє регіональне угруповання військ і сил, сформовані всі компоненти, які необхідні як для оборони, так і для удару у відповідь".

На цьому тлі цікаво виглядає той факт, що за дві доби до заяви Бабича помічник держсекретаря США Уесс Мітчелл заявив, в тому числі і білоруський суверенітет є "найнадійнішим бастіоном проти російського неоімперіалізму".

Ця впевнена і войовнича риторика представників двох ядерних держав якось навдивовижу контрастує із думкою незмінного президента Білорусі Олександра Лукашенка, який не далі як два тижні тому заявляв, що "окрім Росії, напевно, нам розраховувати нема на кого. Але і на Росію ми не можемо на 100% покластися". Не кажучи вже про його ж літні заяви, в яких він не виключав можливість того, що в разі невдачі його політики Білорусь потрапить у склад "якоїсь іншої держави".

За що ж переживає президент, якому впродовж трьох діб гарантували безпеку дві держави з найбільшим на планеті ядерним потенціалом?

Схоже, основною причиною його занепокоєння якраз і є готовність Росії захищати Білорусь як свою власну територію. Особливо за умов, коли на Білорусь ніхто і гадки не має нападати. При тому приводом для зміцнення російської військової присутності якраз і виступає будівництво (поки що цілком віртуально-декларативне) військової бази США у Польщі.

У відповідь на що, як розповідають кремлівські інсайдери, Володимир Путін настійливо рекомендує своєму білоруському колезі спочатку створити "спільну" базу ППО, оснащену сучасними російськими ракетними комплексами. А в разі, якщо будівництво "Форту Трампа" таки почнеться, Росія хоче будувати в Білорусі і власну військову базу. При тому мова не йде про якусь достатньо "символічну" структуру — на кшталт "бобруйської авіабази", від якої Лукашенко щасливо відбивався впродовж десятка років — і таки відбився. Мова йде, скоріше за все, про повноцінну наземну присутність. На тлі настійливих чуток про те, що Кремль "втомився" від Лукашенка, і на наступних виборах на нього може очікувати неприємний сюрприз, російська військова присутність в республіці — це остання річ, якої би хотілося чинному президенту Білорусі. Який, тим не менше, не може прямо і жорстко відмовити Росії, перебуваючи від неї в прямій економічній залежності. Яку залежність, власне, російський посол Бабич намагається всіма доступними засобами підсилити, називаючи подальшу інтеграцію російської та білоруської економіки своєю першочерговою задачею.

Таким чином, білоруський президент Александр Лукашенко потрапив у своєрідну пастку. Він не може відверто визнати, що концентрація військ США не є жодною небезпекою для Білорусі, а реальна небезпека агресії походить швидше із Москви, аніж із Вашингтону. Оскільки у випадку такого визнання у громадян цієї республіки виникне резонне запитання — чому дотепер Мінськ був сателітом небезпечної Москви, і дистанціювався від Вашингтону, який міг би бути яким не яким гарантом білоруської незалежності? І єдина резонна відповідь, яку можна дати на це запитаня, полягає в тому, що тільки Москва з очевидних причин готова співпрацювати з "незмінними президентами". Для співпраці з ЄС та США потрібна бодай якась подоба демократії і ліберального режиму правління. Але такої відповіді на невисловлене питання громадян Білорусі Лукашенко, звичайно, не дасть. Втім, і російської військової присутності він постарається уникнути. Тому на білоруському президентові доведеться здійснити багато непростих дипломатичних маневрів, щоб "вийти сухим із води". І від успішності цих маневрів немало залежить і збереження Білоруссю повного державного суверенітету над власною територією. Який, в разі появи в Білорусі російської бази, буде безповоротно втрачено. Українці, маючи досвід такої "військової співпраці" з Кремлем, можуть це підтвердити.