Мюнхенська конференція: Чим загрожує Україні "беззахідність"

Цьогорічна 56-та Мюнхенська конференція з питань безпеки вдалася на славу – як і обіцяв керівник заходу Вольфганг Ішінгер. Прибули всі передбачені програмою 35 керівників держав та урядів. Приїхали і генсек НАТО Столтенберг та голова Єврокомісії фон дер Ляйен, і канцлер Австрії Курц та прем'єр Канади Трюдо. Прибули навіть керівники зовнішньополітичних відомств Росії, Китаю та Ірану. Хоч відчували, мабуть, що стануть на конференції таким собі збірним образом "колективного супротивника". 
З України приїхали Зеленський та Порошенко. Окремими літаками.

Можна не сумніватися в тому, що на конференції буде обговорено і всю заявлену перед заходом тематику. І про торговельну війну в США та Європі. І про війну не торговельну в Афганістані, Лівії, Сирії. Був план поговорити і про "війну в Україні" – але потім, здається, хтось схаменувся. Прибрали. Ще поговорять про енергетичну безпеку (в тому числі – і на тлі зупинки будівництва "Північного потоку – 2"), і про гуманітарні кризи. І навіть коронавірусу COVID19 буде присвячено окрему сесію на конференції. Хоча представників коронавірусів – на відміну від представників геополітичних опонентів Заходу – на конференцію все-таки не запросили. Втім, зважаючи на те, що від Штарнбергу, де зафіксовано німецьке вогнище хвороби, до Мюнхена годину приміською електричкою, вийти може по-різному. 
Але ключовою темою заходу, схоже, буде саме те, на чому сконцентрували свою вступну доповідь організатори заходу. Феномен "беззахідності", Westlessness. Говоритимуть про те, чому саме знизився вплив Заходу на світову політику. І чому сам Захід став менш "західним". І як виглядатиме світ, якщо Захід не те щоби зовсім зійде з глобальної сцени – але відступить кудись у тінь. 
Ця тема комусь може видатися досить сухою та нецікавою. Особливо на тлі того, що паралельно із цими "академічними" розмовами по кутках конференції відбуватимуться зустрічі "практичних" політиків, Лавров говоритиме з турками, Трюдо воюватиме з Трампом, і, не виключено, зустрінуться навіть очільники МЗС "нормандської четвірки" – хоча це навряд чи. 
Але якщо зважити на темпи трансфрмації політичної практики що в ЄС, що у США, на те, кого і як обирають громадяни у державах – колисках чинного світового порядку, то подумати "високолобим" вченим і експертам справді є над чим. 
Бо дотепер більшість дискусій про "занепад Європи та США" зводились до експансивної та агресивної політики Китаю та Росії. Остання, до речі, також була проголошена на Мюнхенській конференції у 2007 році, в промові російського президента Володимира Путіна. 
Але, здається, настав час відверто визнати, що в списку найнебезпечніших ворогів Заходу є не тільки путінська Росія, ця зменшена, але від того не менш гидка копія Радянського Союзу, і не тільки Китай, що намагається "монетаризувати" свою колосальну економічну потугу в такий самий колосальний геополітичний вплив.
В списку ворогів Заходу не менш почесне місце займає та густа мережа тріщин, шпарин і зяючих дірок в стосунках, що утворилась між ЄС та США за якихось декілька останніх років. Мережа тріщин, яка загрожує повністю зруйнувати трансатлантичну єдність, на якій трималася сила Заходу з часів Першої світової війни, впродовж лічених років. 
Чотири роки тому Україна була змушена робити вибір між пострадянською (а по суті – проросійською) орбітою – та виходом на реальний прозахідний вектор розвитку. За той вибір наша країна заплатила тисячами життів і помітними шматками території.
 І зараз, якщо "беззахідність" не буде подолана і трансформована в якийсь новий формат стосунків, ми знову можемо стати перед вибором – між європейським і американським векторами, між "старою" і "новою" Європами – і так до безконечності. Точніше, безконечності у нас в полі зору немає. В полі зору в нас є Росія. 
Тому дуже б хотілося, щоби цілком академічна на перший погляд проблема відновлення "західності" в сучасному світі знайшла, врешті-решт, свої реалістичні розв'язки.