Мюнхенська конференція: Чому світові еліти бояться "великої війни"

Параноїдальний страх перед можливою катастрофою – це, напевно, професійна деформація психіки у всіх фахівців у сфері безпеки. А саме вони, традиційно, задають тон на щорічній Мюнхенській конференції. Але цього року настрої у Мюнхені видаються екстремально песимістичними, навіть з поправкою на профдеформацію. Досить подивитись на заголовок безпекового звіту: "До межі – і назад?".

Конфліктів, що можуть привести до "великої війни", насправді у звіті згадується декілька. Серед них – протистояння між Північною Кореєю і США, наростання агресії між Саудівською Аравією та Іраном, та між США й Іраном, конфлікт між НАТО і Росією, а також війна в Україні. Яка ніби теж не надто мала – але до неї, здається, вже всі звикли. Нові конфлікти також можуть стимулюватись змінами клімату, які, через виведення з обробки значних площ сільськогосподарських земель, приводять в рух колосальні міграційні потоки в усьому світі, хоча в першу чергу – в Африці та Південній Азії. До нових конфліктів може призвести зростання націоналізму в багатьох країнах третього світу. Як бачимо, в цьому списку немає нічого радикально нового.

Із нового присутня тільки російська практика кібервійни та кібертероризму, але, за великим рахунком, це продовження курсу на "світове лідерство" за допомогою відносно недорогих засобів. Які, щоправда, здатні поки що впливати на саму суть західних демократій - виборчий процес.

То якою ж тоді є причина песимізму фахівців із безпеки та світових еліт? Цю причину можна схарактеризувати одним словом. Непередбачуваність.

Є США, які традиційно були гарантом військової безпеки всієї західної цивілізації. І які за минулий рік довели, що вони вже нікому й нічого не гарантують. Принаймні, про це періодично каже президент США Дональд Трамп. Паралельно із тим законодавча гілка влади США продовжує поводити себе так, ніби нічого не змінилось, і всі зобов'язання Вашингтону перед членами НАТО й іншими союзниками залишаються в силі. А частина виконавчої влади – зокрема, Пентагон, поводиться так, ніби все змінилось – але не в той бік, і розгортає в Європі нові ресурси, намагаючись забезпечити собі можливості для проектування сили, порівнянні з тими, що були у Вашингтона в часи холодної війни. Хто саме – президент, Конгрес чи Пентагон – будуть визначати зовнішньополітичну поведінку США в разі конфлікту в Європі, не знає ніхто.

Аналогічною є політика США на тихоокеанському напрямку. Є заяви Трампа про те, що говорити з Кім Чен Ином – це порожня трата часу. І заяви держсекретаря США Рекса Тіллерсона про те, що він готовий почати переговори з північнокорейським диктатором як тільки той погодиться. Є заяви про готовність США протистояти Китаю, які супроводжуються дефіле авіаносних угруповань неподалік вид китайських берегів – і є заяви про необхідність скорочувати витрати на "захист чужих країн".

Єдиним, напевно, моментом, де політика кабінету Трампа відрізняється послідовністю – це категоричне заперечення глобального потепління і неможливість повернення США до виконання кліматичних угод. Хоча, зважаючи на найгарячіший рік і рекордні збитки США від природніх катаклізмів, ця "послідовність" теж, здається, нікого не радує.

І невизначеність, насправді, панує не тільки у зовнішній політиці США. Невизначеним є майбутнє Євросоюзу, який коливається між створенням власної армії та активною участю у світовій політиці – і поверненням "під крило" до США, якщо раптом наступний господар Білого дому поводитиметься не так, як Дональд Трамп. Є невизначеність у політиці східноєвропейських членів ЄС, які хочуть жити під прикриттям США, отримувати фінансову допомогу від ЄС, а всередині будувати химерний гібрид націоналістичних держав почтку ХХ століття і путінської "керованої демократії".

Є, врешті, невизначеність і у політиці Путіна, для якого Донбас зараз – це класичний зразок "валізи без ручки", з якою незрозуміло, що робити далі. Як, до слова, не зрозуміло, що робити Кремлю далі з Сирією і Асадом, які обходяться дедалі дорожче. Не кажучи про повну невизначеність планів України стосовно того, як повертати Донбас.

А будь-яка невизначеність – це спокуса для агресивних держав "переграти" ситуацію під себе. Будь-яка невизначеність – це і є потенційний "великий конфлікт". Принаймні, так вважають фахівці із безпеки. Тому, здається, і бояться.