Ілюзії Кремля у Карабаху: Навіщо Путіну мирити Вірменію та Азербайджан

Сьогоднішня зустріч президентів Росії та Азербайджану й вірменського прем'єра готувалася довго й ретельно. Спочатку, 9 січня, очільники спецслужб Вірменії та Азербайджану зустрілися на нейтральній території і обговорили обмін військовополоненими. Судячи з усього, без особливих результатів.

Наступного дня про ситуацію в Нагірному Карабаху Путін поговорив із Еммануелем Макроном, після чого зібрав Радбез Росії для наради на ту саму тему.

І, нарешті, сьогодні Путін прийняв у Кремлі Алієва та Пашиняна. Під час зустрічі розповів, яким корисним для регіону виявився укладений за посередництвом Москви мирний договір.

Втім, як Пашинян, так і Алієв оптимізму Путіна, схоже, не поділяли. При зустрічі вони не потисли руки, а після чотиригодинних переговорів Пашинян, зокрема, заявив, що домовитися про обмін полоненими так і не вдалося, конфлікт в Нагірному Карабаху ще не врегульовано, а статус регіону ще тільки належить визначити.

"Звичайно ж, нам вдалося в цілому забезпечити режим припинення вогню, але ще залишається дуже багато питань, які повинні вирішуватися. Один з цих питань - статус Нагірного Карабаху. Звичайно ж, Вірменія готова продовжувати переговори в рамках Мінської групи ОБСЄ, зокрема, з цього питання", - заявив вірменський прем'єр.

Але певний результат у зустрічі все-таки був. Він полягав у підписанні спільної заяви про розвиток Нагірного Карабаху. Незабаром віце-прем'єри трьох країн мають підготувати стратегічний "план розвитку Нагірного Карабаху". Також буде укладено необхідні угоди для розблокування транспортних комунікацій в регіоні.

За словами Алієва, розблокування транспортних комунікацій відповідає інтересам Єревана і Баку. "Одним з пунктів заяви за підсумками припинення військових дій було розблокування транспортних комунікацій, – сказав він. – Це та сфера, яка може надати великий динамізм розвитку регіону, а також зміцнити безпеку. Тому що відкриття транспортних комунікацій відповідає інтересам народів Азербайджану, Вірменії, Росії, наших сусідів".

Чому Росія зосередилась саме на комунікаціях, в той час як в Баку та Єревані іще не можуть навіть обмінятися полоненими?

Причини, вочевидь, полягають в тому, що в історії з Карабахом Кремль вимушений маневрувати між геополітичною доцільністю та фінансовими можливостями.

З одного боку, Кремль намагається мінімізувати вплив Туреччини в регіоні. Анкара, внесок якої в перемогу Баку був колосальним, збирається "зайти" в регіон як за допомогою розміщення військових, спільних з Азербайджаном навчань та співпраці у сфері ВПК, так і в економічному вимірі. Зокрема, запропонована Ердоганом "платформа шести", попри всі сумніви в готовності Вірменії співпрацювати з Азербайджаном, а Грузії – з Росією, схоже, стривожила Путіна. І в якості відповіді Москва почала свій процес "економічної реінтеграції" в регіоні. Звичайно, без Туреччини.

З іншого боку, Росії слід мінімізувати витрати на реалізацію миротворчої місії в Карабаху. Після епізодів зіткнень біля лінії розмежування, відповідальність за які і Баку, і Єреван в певній формі поклали на Москву, довелося збільшувати присутність російських сил, та переміщати їх зі Степанакерта до лінії ймовірних зіткнень. Вочевидь, відновлення торговельних та логістичних коридорів у регіоні, за задумом Путіна, може посприяти як здешевленню миротворчої місії, так і поступовим згортанням "партизанки" серед вірменських прихильників реваншу.

Чи справдиться цей план – покажуть найближчі місяці. Але спроба залагодити конфлікт виключно за допомогою економічних домовленостей, без прийняття принципових політичних рішень, визначення статусу частини Карабаху, що залишилася під вірменським контролем, встановлення й демаркації міждержавних кордонів – все це здається трохи сумнівним геополітичним кроком. Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном, на відміну від інспірованої Путіним війни на Донбасі, розпочався не за вказівкою Кремля. І, здається, вказівки з Кремля може виявитися недостатньо для його завершення.