План Лукашенка: Чому на Зеленського так чекають у Мінську

Сьогоднішня телефонна розмова президентів України та Білорусі звучала просто-таки ідилічно. Лукашенко вітав Зеленського з успішним проведенням політичних кампаній. У відповідь на що Зеленський гаряче запрошував Лукашенка відвідати Україну в рамках II Форуму регіонів України та Білорусі, який відбудеться в жовтні у Житомирі. На що Лукашенко, звичайно, рішуче погоджувався — оскільки "як ініціатор і співавтор даного заходу бачить його високу ефективність і користь для економік обох країн". Після чого щиро запрошував Зеленського відвідати Білорусь "в будь-який час і в будь-якому форматі". Куди там Трампу із його "можливістю зустрічі без попередніх угод". Це запрошення Зеленський, за свідченням білоруської сторони, "з задоволенням прийняв".

А іще сторони говорили про погоду та види на урожай. Пардон — про забезпечення національної безпеки обох країн в енергетичній сфері та хід "збиральної кампанії". Саме так - не жнив, не збирання врожаю, а "кампанії". Майже "битви за урожай". Жаль, повної розшифровки розмови — де наш новий український президент, мабуть, розповідав про кількість центнерів з гектара і середній приплід на голову свиноматок — так ніхто й не опублікував.

У чому причина подібної гіперлюб'язності Олександра Лукашенка? Невже тільки в тому, що напередодні парламентських виборів в Україні президент Білорусі зіграв роль статиста на зустрічі Путіна з Медведчуком? Скоріше за все — ні. Якусь незручність від того інциденту Лукашенко, можливо, й відчуває, але переоцінювати її було б наївно.

Справжня причина, скоріше за все, криється у тому, що Олександр Григорович зараз потребує допомоги. Потребує відчайдушно — так, як іще ніколи не потребував за весь період перебування на посаді.

Оскільки намір Кремля таки почати інтеграцію Білорусі та Росії в єдину державу зараз вагоміший, ніж був за всі 25 років перебування Олександра Григоровича при владі.

Звичайно, Лукашенко маневрує й ухиляється, обіцяє й переконує, і призначає все нові й нові дати, до яких інтеграція Росії та Білорусі досягне нових і небачених висот. Наступною такою датою є, здається, 8 грудня цього року - "20-та річниця створення Союзної держави", до якої сторони повинні домовитися про всі-всі аспекти майбутньої інтеграції. Олександр Григорович демонструє небувалий ентузіазм стосовно цієї дати. Принаймні, коли він в Москві.

З іншого боку, коли з вікна його кімнати не видно собору Васілія Блаженного, риторика білоруського президента помітно міняється. "Перешкод для посилення діалогу з Європейським союзом з економічних і політичних питань немає... Білорусь "до цього готова". Це промова Лукашенка на зустрічі з главою представництва ЄС в Білорусії Андреа Вікторін.

На зустрічі з якою тиждень тому білоруський президент назвав Україну "спільною бідою Європи" - і заклиав європейців якомога швидше українцям допомогти. Оскільки ЄС "несе повну відповідальність" за ситуацію в Україні, тому що запропонував державі піти на зближення, і тепер Київ орієнтується на Європу "напевно, більше, ніж на Росію чи Білорусь". І взагалі - "Європейський союз сказав Україні А, повинен сказати Б, якщо говорити відверто". Такий от у нас тепер є безкомпромісний євроадвокат. Не те що схильні до половинчастих формулювань поляки.

А коли серйозно, намагання білоруського президента, з одного боку, переконати Європу в власній цінності у ролі можливого медіатора україно-російського конфлікту, і досягнути якогось "діалогу з економічних питань", з другого — зберегти стосунки з Росією і дочекатись того моменту, коли його союзництво у Кремлі знову погодяться купувати за дешевий газ, не зазіхаючи при тому на суверенітет Білорусі і світле майбутнє сина Миколки у якості спадкового білоруського керівника — все це могло б виглядати навіть смішним, якби не було трохи трагічним. Бо в цьому тонкому й небезпечному балансуванні можуть бути втраченими не тільки перспективи Олександра й Миколи Лукашенків, але й білоруський суверенітет.