Скільки коштує Путіну дружба з Мугабе

Прагнення Москви хоч чимось дошкулити ненависному Держдепу стикається з серйозною проблемою нестачі коштів, адже більшість "друзів Путіна" готові дружити проти США лише за готівку

Тарас Паньо
Журналіст відділу міжнародної політики
Скільки коштує Путіну дружба з Мугабе…

Нещодавня пропозиція чеченського спікера почати озброювати "мексиканських партизанів", які підуть відвойовувати у Вашингтону південні штати, була, схоже, передчасною. Від неї швиденько відхрестився навіть "голос Путіна", Дмитро Пєсков.

Мабуть, Рамазан Ахмадович і його підлеглі трохи поспішили, і не порадилися як слід зі старшими товаришами. Врешті, чеченські підлеглі тепер часто вгадують бажання Путіна ще до того, як він їх не те що висловить - а сам на них зважиться. Тому нерідко трапляються прикрі, хоч і дрібні казуси - на кшталт передчасного вбивства опозиційних політиків.

Проте якщо політика Кремля й відрізняється чимось від слів і справ Кадирова та "чеченських парламентарів", то лиш за формою, але не за змістом. І зводиться вона зараз до одного - хоч трохи, хоч в якийсь спосіб завдати шкоди зовнішньополітичним інтересам США. Якщо ж шкоди завдати неможливо - слід принаймні виплеснути в бік сильнішого противник відро помиїв і піти з гордо піднятою головою.

Звичайно, головним елементом цієї політики є нарощування ядерного терору, який міжнародна спільнота повинна сприймати як "природну і адекватну" реакцію Росії на "небезпечне наближення" НАТО. Із цим, правда, справи йдуть не дуже вдало - світові цілком байдуже, чому Путін ганяє стратегічні бомбардувальники і будує нові ракети. Всіх більше тривожить питання неадекватності як російського президента, так і виконавців його розпоряджень.

Проте не терором єдиним збирається бити Кремль держдепівську гідру. У такій серйозній справі хочеться і дружньої підтримки.

Щоправда, пантеон друзів Кремля у "хрестовому поході" проти Вашингтону виходить цілком відповідний.

Для того, щоб уникнути пропагандистських штампів, список "друзів" візьмемо із якогось офіційного заходу, де крани світу могли продемонструвати своє ставлення до чинної російської політики. Наприклад, із голосування Генасамблеї ООН по територіальній цілісності України.

Серед тих, хто підтримав РФ у цей скрутний момент - Білорусь, Венесуелла, Зімбабве, Сирія, Північна Корея, Нікарагуа, Болівія, Куба, Судан та Вірменія. Практично всі ці держави в тій чи іншій формі отримували економічні преференції, а чимало - й відверті подачки від російського уряду. Саме існування деяких з них у теперішньому вигляді (приміром, асадівської Сирії чи Вірменії) значною мірою залежить від Москви. Винятком у цьому списку є хіба Болівія, яка рішуче відстоює своє право вирощувати коку від американських нападок, та Судан, президента - диктатора якого звинувачують у співучасті в геноциді і на якого є ордер Міжнародного кримінального суду. Всім решті - включно з зімбабвійським "президентом" Мугабе, який свого часу вирізав всіх прихильників Радянського Союзу у своїй країні - Росія давала преференції та кредити вартістю в мільярди доларів. Декому - от як приміром Кубі - ці борги було "списано".

Звичайно, з часу того голосування минуло немало місяців, і, можливо, сьогодні все пішло б по-іншому. Хоча, зважаючи на міжнародну ситуацію, єдина відмінність могла б полягати у тому, що Білорусь разом із Кубою скромно промовчали б. На першу в Кремлі скінчились гроші, а другій вже списали борги, і вона взялсь відновлювати історичні зв'язки з Вашингтоном. А от Судан і Зімбабве - ті б точно не підвели.

Як не підвели б і Абхазія та Південа Осетія, якби їх хтось раптом пустив до ООН. Можливо, не підвела б навіть Палестина, за долю якої так гаряче переживав російський президент, і яка вже має навіть статус спостерігача на Генасамблеї. Хоча любов палестинців до європейських грантів могла б зіграти злий жарт і з цією чистою і світлою дружбою.

Знаковим "зльотом друзів Росії", природно, повинна стати 70 річниця завершення Другої світової війни. І тут компанія вийде помітно більша - приєднається Китай і кілька братніх слов'янських народів. Хоча тут можна завважити, що хоч за рішенням Кремля реальних ветеранів війни на Червону площу пускати ніхто особливо і не збирається, святкувати все-таки будуть перемогу над нацизмом, а не сучасну політичну лінію Росії. В іншому разі друзів могло б зібратись і не більше, ніж було на табло Генасамблеї.

При тому не можна сказати, що в сучасних США немає жорстких, послідовних і респектабельних опонентів. Одним з найголовніших із них - принаймні, в економічній царині - є Євросоюз, який Росія так довго намагалась налаштувати проти Вашингтона. Незадоволені політикою Білого дому і арабські країни Перської затоки. Протистояти США готові і в Китаї, і в Делі, і в Тегерані чи Ісламабаді. Проте ніхто з серйозних міжнародних гравців не готовий плямувати свою репутацію глибокою і масштабною "дружбою" з Кемлем. Увірвати ласий кредитно-фінансовий шматок - так, а от співпрацювати - ні. Тому у Кремля практично не залишається "попутників", які готові дружити з Росією виключно тому, що вона - проти США. За винятком Судану та Болівії, звичайно. Та ще - європейських нацистів, які вряди-годи збираються в місті, яке втратило під час війни з їхніми попередниками більше мільйона життів солдатів, жінок та дітей. На тлі таких друзів навіть мексиканські партизани Дукувахи Абдурахманова виглядають, загалом, пристойними партнерами.

Є, звісно, певна кількість держав, готових дружити з Москвою проти Вашингтону виключно за готівку. Проблема полягає в тому, що з сьогоднішнім бюджетом на подібні заходи Кремль може купити хіба прихильність Науру, а з хоч трохи більшими державами, на кшталт Угорщини, починаються очевидні проблеми. Виходить очевидна криза - купівельна спроможність не співпадає з запитами. Нічого особистого - просто економіка.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme