Короткий мир для Карабаху: Які дивіденди отримали Путін, Алієв та Ердоган від поразки Вірменії

Поки у соцмережах посполитий люд з інтересом обговорював, випадково чи не зовсім невідомі азербайджанські герої збили російський ударний гелікоптер, драма довкола Нагірного Карабаху рухалася до нової фази.

Невдовзі після опівночі стало відомо, що президент Росії Володимир Путін, президент Азербайджану Ільхам Алієв і прем'єр Вірменії Нікол Пашинян підписали угоду про припинення війни в Нагірному Карабаху.

Росія направить в регіон 1960 миротворців, Вірменія виведе свої війська. Вірменія "до 15 листопада 2020 року повертає Азербайджанській Республіці Кельбаджарський район, а до 1 грудня 2020 року - Лачинський район, залишаючи при цьому за собою Лачинський коридор (шириною 5 км), який буде забезпечувати зв'язок Нагірного Карабаху з Вірменією і при цьому не буде зачіпати місто Шушу".

А ще – "Агдамський район і території, утримувані Вірменською Стороною в Газахскому районі Азербайджанської Республіки, повертаються Азербайджанській Стороні до 20 листопада 2020 року".

За дві години у Єревані починаються протести. Через 10 хвилин від початку яких мітингарі вдираються в будівлю уряду, ламаючи меблі та б'ючи шибки. Пашинян у Фейсбуці пояснює нації, чому все так склалося, і чому в іншому випадку довелось би втратити весь Карабах. Учасники протестів луплять спікера парламенту та інших причетних до влади, хто не встиг сховатися. Вірменське Міноборони, попри патріотичні заклики, погоджується дотримуватися умов підписаного миру. Хоча рятувати політиків, які цей мир підписали, від роздратованих співгромадян, не поспішає.

В той же час Алієв по державних каналах звертається до народу і розповідає, що Азербайджан досяг всього, чого хотів, Вірменія капітулювала, жодних визначень статусу Нагірного Карабаху в підписаних угодах немає, і тепер, після військової фази, слід зайнятися політичним врегулюванням ситуації. В процесі він повторно вибачається за збитий російський гелікоптер.

Ближче до ранку прокидається президент Вірменії, розповідає, що "довідався про угоду зі ЗМІ", і обурюється, чому з ним ніхто не порадився. Пашинян обурюється діями опозиції, яка звинувачує його у військовій поразці. Тим часом десяток "Іл-76" з російськими військами, яких у наших ЗМІ чомусь слідом за ТАСС та РІА називають "миротворцями", вилетіли з аеродрому Ульяновськ-Східний, і взяли курс на Карабах.

Тим часом на вулицях Баку починаються святкування, а турецьке МЗС вітає союзників з "важливою перемогою на фронті і за столом переговорів". У Вірменії військові та церковні діячі закликають припинити насильство на вулицях.

Без сумнівів, дана історія істотно міняє конфігурацію сил на пострадянському просторі і при цьому залишає по собі стійке враження поспіхом зрежисованої нехитрої драми. Але що здобули її ключові гравці?

Стосовно Росії, то вигоди від подібного розвитку подій є очевидними та беззаперечними.

По-перше, Путін продемонстрував, що без російської підтримки нечисельні пострадянські сателіти Росії приречені на катастрофу. Поки вірмени воювали самі – їх нещадно били, і тільки Москва змогла їх "врятувати".

По-друге, Росія може постати перед Заходом в шатах миротворця. Оскільки чисельні заклики США, ЄС та ООН до Азербайджану та Туреччини не мали жодного видимого ефекту, а от дві тисячі путінських багнетів війну зупинили. Причому цю "перемогу російської зброї" можна з однаковим успіхом використовувати як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку. Дії Росії тамтешня пропагандистська машина буде трактувати як допомогу і вірменам, і азербайджанцям. Зважаючи на наявність великих діаспор обох етносів в самій Росії, це теж не останній козир.

В якості додаткового бонусу Путін отримав можливість поквитатися з Пашиняном, якого в Кремлі, попри чисельні вірнопідданські заяви, терпіти не могли. І чиє політичне майбутнє видається тепер невпевненим, нерадісним, і скоріше за все – не надто довгим.

Наявні, звичайно, економічні втрати – дві тисячі бійців-контрактників з технікою потребують немалого матеріального забезпечення. Хоча, ймовірно, Вірменія, зазнавши поразки, ще й буде співфінансувати перебування російських військових в регіоні – як впродовж тривалого часу ця держава співфінансувала російську базу в Гюмрі.

Стосовно Азербайджану – все теж достатньо очевидно. Баку провело класичну "маленьку переможну війну", повернуло частину території – достатньо невелику, щоб стало сил почати негайне та масштабне її відновлення, і не взяло на себе жодних чітких гарантій стосовно правового статусу решти Нагірного Карабаху.

При тому "половинчастий" результат війни спростив для Азербайджану гуманітарні та економічні питання. Оскільки поступово витісняючи місцеве ополчення та вірменську армію, в Баку свідомо сприяли й евакуації вірменського населення, кількість якого в захоплених районах зараз є мінімальною. Що автоматично знімає проблему реінтеграції цих людей в нову азербайджанську реальність.

Стосовно Анкари – все теж відносно райдужно. Туреччина міцніше подружилася з Азербайджаном, безпека якого тепер залежить від "старших братів", а також отримала плацдарм в цікавому для себе регіоні. В разі якихось надто різких і необдуманих дій Володимира Путіна, наприклад, на турецько-сирійському кордоні, протистояння може стати жорсткішим і в Карабаху. Що ніяк не загрожуватиме безпосередньо турецькій території.

Саме ця можливість все переграти і призвела до того, що ані Росія, ані Азербайджан з Туреччиною, ані навіть Вірменія не прагнули описати в мирному договорі якийсь фінальний статус Карабаху. Тому, власне, йдеться не про мир. Йдеться про паузу у бойових діях, відновити які може хто завгодно в будь-який момент.

І ще один ключовий момент – увесь цей "парад переможців" не має жодного стосунку до вирішення українських проблем на Донбасі. В Карабаху і до всіх воєн жило менше 200 тисяч осіб. Перед початком останнього конфлікту населення Карабаху становило трохи більше 100 тисяч осіб, з яких помітна частина жила в Степанакерті та Степанакертському районі. Повільне просування азербайджанських військ дало можливість мирному населенню покинути домівки. Тому на окупованій території зараз залишились лічені кілька тисяч – якщо не сотень – попередніх мешканців. Яких в Азербайджані, будемо сподіватись, наділять всіма громадянськими правами – але які за лічені роки "розчиняться" в потоці азербайджанців, що повертатимуться на історичну батьківщину. Подібний варіант з Донбасом не вдасться реалізувати ніяк. Метод, успішно використаний Баку для шматка гір з негусто розташованими селами та містечками, в "краю шахт і териконів", та ще й на кордоні з Росією, навряд чи спрацює.

Що, втім, не спростовує того факту, що сучасна, добре оснащена армія завжди залишається геополітичним козирем, яким можна скористатися в зручний момент.