Коли Ердогана виженуть з НАТО

По мірі того, як віддаляється в часі момент перевороту, турецька каральна машина тільки набирає обертів. Під гаслом викорінення заколотників і їхніх посіпак, турецький президент поспішає позбутись не тільки відкритих опозиціонерів, але й всіх, кого лиш може запідозрити в найменшій нелояльності до свого режиму.

Як і передбачало depo.ua, зайвій любові між Заходом та Ердоганом процес тотальних чисток, які досягають гігантського масштабу, явно не сприяє.

Бо одна річ загнати до буцегарні чергових 20-30 офіцерів за підозрою в підготовці заколоту (який, як би там не було, все-таки відбувся). До таких ескапад Ердогана Захід давно звик. Але зовсім інша річ – піддати репресіям 50 000 осіб, з яких тільки 6 000 мають прямий стосунок до армії, і ще близько 1 000 – до поліції, а всі решта є суддями, вченими, університетськими викладачами і т.д.

По мірі розгортання репресій міняється й риторика Заходу. Якщо в перші години після заколоту генсек НАТО говорив про "всемірну підтримку" законно обраного уряду, то вже вчора ні про що інше, як "необхідність повернутись в правове поле", Столтенберг вже й не згадував. З аналогічними закликами до Ердогана звернувся і президент США у вчорашній телефонній розмові.

І якщо офіційні посадовці поки зберігають дипломатичний тон, то, за інформацією британської Telegraph, у Держдепі на цілком серйозно розглядають можливість виключення Туреччини з НАТО. Не зважаючи на членство з 1952 року, участь у більшості військових місій альянсу, і непересічне стратегічне розміщення поблизу багатьох гарячих точок Сходу. Пікантності ситуації додає то факт, що, за деякими даними, США мають в Туреччині не тільки авіацію, але навіть ядерну зброю. Цей факт у Вашнигтоі не підтверджують, але й не спростовують впродовж десятиліть, і в ситуації можливого розриву з Анкарою він робить ситуацію і зовсім хаотичною.

До цього можна додати небезпідставні підозри Ердогана у заграванні з радикальними ісламістами, що діють на сирійській території, його неоднозначна роль в кризі із біженцями з Сирії до Європи, і чимало інших специфічних моментів співпраці між Туреччиною та Заходом. Іще один непростий момент чекає на американського президента, якому доведеться пояснити Ердогану, чому саме він не видасть Фетхуллаха Гюлена, який, 17 років без виїзду проживши у США, стараннями турецької пропагандистської машини став раптом "очільником військового перевороту".

Ослаблення турецької армії, яка в процесі репресій та арештів з бойового форпосту Заходу на кордоні зі світом радикального мусульманства перетворюється на компанію заляканих мешканців авторитарного суспільства під орудою прихильника поміркованого ісламізму теж навряд чи тішить як очільників альянсу, так і західних лідерів загалом.

Тому ймовірність виключення Туреччини з НАТО, яку хто завгодно два-три роки тому сприйняв би як повну фантастику, стараннями Реджепа Ердогана перетворюється на цілком реалістичний сценарій.

Безумовно, і Вашингтон, і Брюссель зроблять все можливе, щоб подібного не трапилось. В іншому випадку дрейф Туреччини чи то в бік геополітичного союзу з Росією, чи то в бік нестійкого "авторитаризму з мусульманським обличчям" є неминучим. Але найбільше перспективи подальшого співіснування Туреччини з Заходом загалом і з НАТО зокрема залежать зараз тільки від однієї особи. Яка, нажаль, ніяк не може відмовитись від поганої звички приміряти титул падишаха.

Все, що треба від Ердогана для збереження статус-кво – це припинити репресії проти цивільного населення, залишити в спокої американські бази, і, по можливості, турецьких військових, які потрібні США для продовження близькосхідних місій. Але навіть на такі дрібниці Ердоган, здається, не згоден.