Кінець дипломатії: Які воєнні стратегії розглядатиме Росія

Вчорашні "вимоги до України", озвучені російським президентом Володимиром Путіним, передбачають відмову нашої держави від власного суверенітету, територіальної цілісності, і узгодженого суспільством плану розвитку, який передбачає курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Навіть найбільш обережні дискусії стосовно виконання цих вимог призвели б до глибокої політичної кризи, нестабільності влади, і, ймовірно, руйнації державності загалом. Це розуміють на Банковій. Це розуміють в Кремлі. Тому говорити про можливість переговорів із Росією на цю тему немає жодного сенсу — як то і констатував очільник українського уряду Денис Шмигаль, реагуючи на заяву російського президента. Путін "напряму атакував право України на існування", зазначив учора Джо Байден, і з цим не посперечаєшся.

При чому йдеться не тільки про якісь словесно-історичні конструкції. Йдеться про юридично закріплені наміри стосовно агресії. Оскільки формальне визнання Росією "ДНР" та "ЛНР" в межах кордонів відповідних областей України означає, що в самопроголошених "республік" є до нас територіальні претензії, які визнає, і, укладаючи відповідні договори з цими утвореннями, формально підтримує Росія.

Навіть найбільші друзі України, говорячи про наш ймовірний вступ до НАТО, зазначали, що стаття 5 статуту (визначає принцип колективної оборони згідно з яким напад на будь-яку з держав-членів Альянсу розглядається як напад на них усіх, – ред.) не розповсюджуватиметься на анексований Крим та ОРДЛО. Натомість Путін, підписавши договір про "дружбу, співпрацю і взаємну допомогу" з маріонетковими "республіками", жодних винятків не зробив.

В результаті можливі тільки дві подальші стратегії поведінки Росії. Або негайний військовий наступ через укріплену лінію українців аж до адміністративних меж Донецької та Луганської областей. Такий наступ стане Армагеддоном для обох сторін. Або ж "заморозка" конфлікту на невизначений термін, з частковим відведенням військ. Для того, щоби знову здійняти криваву каламуть на Донбасі в зручний для Кремля момент. Коли західні еліти призабудуть про українську проблематику, а українські резервісти, пострілявши на полігонах, розійдуться по домівках.

Обидва варіанти мають для Росії свої переваги і недоліки. Перший дозволяє зекономити на логістиці і задіяти вже розгорнуті війська. Але при тому ускладнює можливість широкомасштабної провокації на довільній ділянці кордону, і ослаблює вплив російської чисельної переваги, звужуючи лінію ймовірного зіткнення. Другий ніби як уможливлює відносно несподівану атаку російських військ, які рано чи пізно будуть розквартировані в "ДНР" та "ЛНР". Але дає час Україні на зміцнення обороноспроможності як власними силами, так і за допомогою союзників. В будь-якому разі, якими аргументами керується господар Кремля при прийнятті рішень, наразі достеменно не може сказати ніхто.

В будь-якому разі, подальший розвиток конфлікту більше залежить від військових, аніж від дипломатів. Що, до речі, розуміють і в США та ЄС. Розуміють — і скасовують плани саміту Байдена з Путіним, зустріч Блінкена з Лавровим, значно скорочують контакти європейських дипломатів з Росією. Говорити вже особливо немає про що.

Натомість НАТО перекидає війська до Східної Європи, підвищує боєготовність морської та повітряної компоненти свого військового потенціалу, переводячи у підвищену боєготовність більше сотні літаків у Східній Європі, та понад 120 кораблів — від Північного Льодовитого океану і до Середземного моря. І Україні слід брати приклад із західних союзників, оскільки час дипломатії безповоротно минув.