Врятовані з печери: Яку особливість людства розкрили таїландські підлітки

Рятувальна операція, яка почалася 8 липня, блискуче завершилася. Рішення рятувальників розпочинати операцію негайно, а не чекати на завершення сезону дощів, наражаючи підлітків на кількамісячне перебування у печері, виявилося правильним.

Здоров'я перших восьми хлопчиків, визволених із підземного полону, не викликає побоювань. Будемо сподіватися, що і четверо їхніх товаришів також не надто постраждали від печерного полону. Звичайно, на них усіх чекають тривалі медичні обстеження та період реабілітації, але причин побоюватись за їхнє життя начебто немає.

У справі порятунку тайських підлітків людство – при тому з числа представників різних країн – продемонструвало свої кращі риси. Хтось – як от британські драйвери Ричард Стантон, Роберт Харпер та Джон Волантен котрі, власне, і знайшли дітей, тяжко і героїчно працював для того, щоб сьогоднішній момент настав. Хтось – як от таїландський відставний військовий моряк Саман Гунан – втратив життя, щоб зробити цей момент можливим. Хтось – як Ілон Моск зі своєю "мікросубмариною" – спробував попіаритись на цьому питанні. А сотні мільйонів інших людей по всьому світу уважно спостерігали за перипетіями цієї історії на екранах всіх форм і розмірів.

Чому? Зрозуміло, що йшлося про трагедію. Яка, до того ж, трапилась із дітьми, що потрапили у смертельну небезпеку.

Але скільки подібних історій проходять повз увагу світової публіки? Наприклад, за тиждень до подій із таїландськими підлітками пройшла в ЗМІ інша трагічна історія – про 630 врятованих у Середземному морі мігрантів, яких відмовилась приймати спочатку Італія, а потім – Мальта. Немає сумніву, що серед них була не одна сотня дітей. Кораблі із ними довший час бовталися в морі – а пасажири страждали від браку їжі, води та медичного обслуговування, із серйозним ризиком стати жертвами шторму чи епідемії на борту. Аж поки уряд Іспанії не вирішив пустити людей на берег "із гуманітарних міркувань".

Такою була доля дітей, що втекли з Африки. Ними цікавились не в приклад менше, ніж "печерною" історією. Хтось у цьому місці може сказати, що їхні батьки самостійно обрали таку долю, прийнявши рішення стати нелегалами. Може й так. Але якою була вина дітей?

Втім, дітьми, що залишились у Африці і не стали тікати до Європи – в гігантських таборах біженців, у всіх цих Дадаабах, Какумах, та інших прихистках для знедолених, де змушені роками жити до чверті мільйона людей – цими дітьми поважна публіка теж якось не дуже цікавиться. Як не цікавиться і тими, хто не встиг чи не зумів дістатися до таборів біженців – і був вбитий чи вмер від голоду та спраги дорогою.

І в цьому місці закрадається нехороша думка. Підкреслена увага ЗМІ та публіки до подій в Таїланді, які, на щастя, стали не трагедією, а героїчною історією з хепі-ендом, має просте пояснення. Людям приємно усвідомлювати, що вони є частиною сильного і великодушного людства. Здатного кинути істотні ресурси і проявити справдешній героїзм задля порятунку дітей із темної та затопленої печери. І це, безумовно, правда. Як правда і те, що думати про сотні тисяч інших дітей, які потребують уваги й допомоги, і не від героїчних британських водолазів, а від усіх мешканців планети, поважній аудиторії світових ЗМІ хочеться чомусь менше. Напевно, тому і сюжетів на цю тему якось небагато. В українських, до речі - особливо небагато.

Тому, радіючи з приводу визволення таїландських підлітків, не варто забувати про мільйони інших дітей, на яких чигає не менша небезпека. Просто втрапили вони не у телегенічну історію, яка дає простір для героїзму, а в якісь паскудні, брудні, а нерідко – й криваві обставини, з яких немає простих і очевидних виходів. Не виключено, що думаючи про щасливе завершення таїландської епопеї, кожен із нас може помітити таких дітей десь недалечко від себе.