Нафта, біженці, подвійна гра Путіна: Хто є хто, і що відбувається у Лівії

Depo.ua розпочинає серію публікацій, в яких коротко пояснюватиме сутність подій на міжнародній арені. 

Отже, хоча сторони у Берліні і домовилися про припинення закордонного втручання, ембарго на постачання зброї, припинення вогню, розпущення збройних формувань, повернення до політичного процесу, сприяння дотриманню прав людини, збереження інституцій та справедливий розподіл ресурсів. Втім, вірити у раптовий мир у країні видається надто наївним. 

З чого все почалося

Отже, після смерті Муаммара Кадафі країну охопило тривале громадянське протистояння. Тимчасова національна перехідна рада передала владу обраному парламенту – Загальному національному конгресу. 

Новий законотворчий орган заохочував діяльність ісламістських організацій і загалом прагнув "зачесати" законодавство країни під норми шаріату. Коли ж термін діяльності парламенту сплинув, депутати оголосили, що подовжують свої повноваження ще на рік.  У країні почалися акції протесту. 

Весною 2014-го генерал-майор Лівійської національної армії Халіфа Хафтар закликав парламент саморозпуститися, коли ж його проігнорували, почав наступ на країну і після низки успішних операцій захопив столицю Лівії Тріполі. Революціонери стрімко провели вибори до конгресу, на яких ісламісти зазнали поразки. Втім, цього разу прийшла їхня черга не визнавати чужої правди та й зрештою, причини для цього були. адже проголосували лише 18% населення. Тож ісламісти почали наступ у відповідь і зрештою захопили аеропорт Тріполі через сорок днів боїв. 

Ісламісти заявили, що новообраний парламент нелигітимний, відновили діяльність попереднього і обрали собі прем'єра Омара аль-Хасі. Натомість Хафтар і його Палата депутатів почали правити у Тобруці. 

Наприкінці 2015-го ООН нібито вдалося вгамувати конфлікт. Сторони підписали перемир'я і створили Уряд національної згоди на чолі з Фаїзом аль-Сараджем, але згодою протистояння відновилося. Тепер одна одній протидіяли сили Сараджа і Хафтара. При цьому головним силам країни доводилося битися з одного боку з терористами ІДІЛ, а з іншого – з терористичною Радою шури революціонерів Бенгазі. 

Відтоді ООН не раз намагалася навести лад в країні, сторони навіть домовлялися про проведення вже нормальних виборів, але щось ставало на заваді. І хоча більшість країн формально визнає Уряд національної згоди, на цьому переваги Сараджа закінчуються. Більшість території країни все ще у віданні Хафтара, але і на тій, де хазяйнує Сарадж, доволі активні угрупування бойовиків, які ще більше схиляють Лівію до анархії. 

Останнє загострення, можна вважати, почалося минулою весною, коли Хафтар оголосив, що йде в наступ на Тріполі. Власне, бої тривали аж до конференції. У обох лівійських лідерів були свої табори вболівальників.  

Хто за кого

Власне, Німеччина, де і проходила конференція, останні роки намагається всіляко сприяти вирішенню конфлікту. Лівія – одне з основних "джерел" біженців до Європи. І якщо хвиля міграції 2015-го майже вщухла, новий сплеск може стати справжньою гуманітарною катастрофою. Крім того, проблема біженців у країні використовується для політичних протистоянь і, у разі позитивного вирішення, може стати візитівкою Ангели Меркель у царині зовнішньої політики. 

Росія вперто відкараскується від участі у конфлікті.  Втім, за словами президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, навіть зараз у країні дислокується близько 2,5 тис. приватної військової компанії "Вагнер". За недавніми повідомлення російські військові нібито почали відходити з лінії фронту. Кремль підтримує армію Халіфи Хафтара, адже, по-перше, хоче мати вплив в регіоні, який втратив після падіння режиму Муаммара Каддафі. Зокрема, у Путіна можуть розглядати розміщення у країні власної військової бази, що змінить розподіл сил у регіоні. Крім того, Лівія входить у ТОП-10 країн із найбільшими запасами нафти, а до 2011-го у країні працювали ледь не всі нафтові гіганти Росії.

Втім, втручаючись у протистояння, Кремль може планувати операцію на більшу кількість ходів. Наприклад, на думку оглядача FP Анаса Ель-Гоматі, Росія підтримує обидві сторони, аби набути ваги у конфлікті і, наприклад, в подальшому вимагати послаблення санкцій, накладених через анексію та окупацію українських територій в обмін на певну лояльність у вирішенні лівійського протистояння. Або ж принаймні мати важелі впливу на лідерів інших країн, пропонуючи лівійське питання як розмінну монету. 

Також Лівійську народну армію підтримує низка мусульманських країн – зокрема, Єгипет та ОАЕ.  Лояльними до Хафтара вважають і французів.  Так, минулого літа у таборі прибічників фельдмаршала знайшли протиракетні комплекси, які належали французьким збройним силам. У Франції це підтвердили і акцентували, що зброєю користувалися розвідники країни для боротьби з тероризмом. Втім, деякі аналітики дійшли до думки, що підтримуючи Хафтара, французи створюють таку собі подушку енергетичної безпеки. Адже саме його сили контролюють понад 90% нафтових родовищ у країні. 

Натомість Туреччина однозначно виступає за Уряд національної єдності і на днях відправила до країни своїх спецпризначенців. Країні також вигідно отримати певний вплив у регіоні. Особливо ж, з огляду на тривалу неприязнь до Єгипту, Саудівської Аравії та ОАЕ.