Недоторканний: Чому не вводять санкції проти Путіна

Адже очевидно, що всі більш-менш значущі рішення стосовно всієї гидоти, яку Росія чинить у сфері зовнішньої політики, приймає саме Володимир Путін. А всі наришкіни, матвієнки, лаврови і мєдвєдєви лише заглядають йому до рота, і повторюють монаршу волю. Під час вікопомного російського Радбезу, на якому приймалося рішення стосовно визнання "Л-ДНР", це було помітно, як ніколи. Путінське оточення банально боїться свого керівника, і відкриваючи рота, просто надіється сказати те, що хоче почути від них Сам. То чому ж тоді всі вони під санкціями, а Путін — ні?

Відповідь на це питання має кілька вимірів. По-перше, немає історичних прецедентів подібного кроку. За часів протистояння СРСР та США механізм персональних санкцій практично не використовувався. Це була війна двох систем, які намагалися завдати економічної шкоди одна одній, вводячи різноманітні обмеження та заборони, але на персоналії не переходили. Не в останню чергу тому, що, на відміну від путінської еліти, радянська номенклатура не мала віл на Лазуровому березі, розкішних яхт у європейських еллінгах чи нерухомості у Лондоні. І діти Брєжнєва чи Андропова однозначно не жили ані в Нідерландах, ані у Великій Британії, як то траплялося із доньками Володимира Путіна.

По-друге, на Заході популярною є думка про те, що "ніколи не можна заганяти російського лідера в кут, бо він може стати небезпечним". Це в ЄС. У США, ймовірно, це переформульовують як "не чіпайте психа, бо накоїть лиха" — але суть від того не міняється. Також на Заході, схоже, зважають на імператив, який путінська пропаганда вбила в голови громадян Росії. Суть якого полягає в тому, що Володимир Путін і Росія — це синоніми. І всіляка "особиста образа" Путіна — це "особиста образа всієї Росії".

Є, окрім того, є і суто практичний аспект — введення санкцій проти ключових посадовців у сфері зовнішньої політики, у випадку з Росією — проти Путіна та Лаврова, до певної межі ускладнює міжнародну комунікацію з країною. Хоча, з іншого боку, Росія ввела санкції проти очільника українського МЗС Дмитра Кулеби.

Втім, цей статус "недоторканного" довкола російського президента, схоже, потроху розвіюється. Оскільки вже наприкінці січня президент США Джо Байден "допускав" можливість введення особистих санкцій проти свого російського колеги. А, наприклад, далеко не остання людина у Польщі, голова партії влади "Право і справедливість" Ярослав Качинський після визнання "Л-ДНР" вже стверджував, що санкції проти російсьокого лідера є категорично необхідними.

На подібному тлі здається, що заяви Пєскова стосовно того, що "санкції проти Путіна будуть означати розрив дипломатичних стосунків з Росією", вже якось не дуже лякають Захід. Риторика якого взагалі радикально трансформується — досить згадати сьогоднішню заяву міністра оборони Великої Британії Бена Воллеса стосовно того, що "шотландські гвардійці надерли зад Миколі І в Криму у 1853-му році. Ми можемо повторити".

На подібному тлі з'являються тендітні паростки надії, що від роздумів про історичні прецеденти "надирання задів" російським монархам Захід перейде до більш практичних дій. Оскільки практика санкційного покарання російських посадовців, які виконують прямі вказівки Путіна, але при тому відмова від санкцій проти ключового винуватця всіх невеселих подій виглядає відверто дивною.