Іран спокушає Україну дружбою проти Путіна

Меморандум про співпрацю між Іраном та Україною, підписаний на початку березня, попервах виглядав як компендіум добрих побажань — тут тобі й створення спільних підприємств, і іранські інвестиції в українську промисловість, і участь в приватизації української держвласності, і співпраця в авіабудуванні та продажі літаків. З усього довгого списку планів реалістично виглядало хіба розширення асортименту й обсягів сільскогосподарської продукції у взаємній торгівлі.

Втім, вже вчорашня прес-конференція посла Ірану в Україні Мохаммада Бехешті-Монфареда показала, що плани масштабної співпраці принаймні іранська сторона розробляє цілком серйозно.

На додачу до сподіваних спільних ініціатив в аграрному секторі, посол заговорив про ймовірність поставок нафти і газу в Україну, а також про участь Ірану у модернізації українських нафтопереробних потужностей. Одна з цілей такої модернізації — ще й розширення можливостей зберігання нафтопродуктів.

Що, в перекладі, може означати бажання Ірану у середньостроковій перспективі створити в Україні резерви своїх нафтопродуктів, накопичені біля європейських споживачів. Такі резерви спроможні швидко перекривати будь-які коливання попиту хоч на вуглеводні, хоч на продукти переробки в Європі. Подібний “складський резерв” біля кінцевого споживача може стати помітною конкурентною перевагою Тегерану у боротьбі за європейського споживача. У непростій боротьбі, з якої Тегеран було вирвано на 11 років.

Іще один, достатньо непростий, хоч і вельми престижний аспект можливої співпраці — це участь України в обслуговуванні, модернізації та проектах безпеки Бушерської АЕС.

Таким чином, Тегеран пропонує Києву весь обшир можливостей стосовно диверсифікації постачальників вуглеводневої сировини. Перспективу, яка іще п'ять чи шість років тому здавалась фантастичною. При тому перспективу у повному й великому масштабі — бо йдеться не про реекспорт російського газу з Європи, приміром — а про формування нового потужного маршруту доставки вуглеводнів як до України, так і далі, до Європи.

І газ, який піде (якщо піде, звичайно) з Південного Парса через Туреччину і Україну до Європи, буде останньою, радикальною тріщиною у путніській “газовій довбні”.

Попри всю близькість позицій Тегерану та Москви у деяких питаннях зовнішньої політики, намір Ірану вийти на європейський ринок — абсолютно щирий, і ніякі закулісні домовленості з Кремлем у цьому питанні неможливі. Ситуація з нафтою, видобуток якої Іран скорочувати відмовився, попри всі зусилля Росії цю ситуацію “переграти” — яскраве тому підтвердження.

Щоправда, і співпраця з Іраном має кілька слизьких місць. По-перше, Україна може вкласти ресурси у формування транспортних коридорів — але що трапиться, якщо в Тегерані на зміну “партії прогресистів” прийде “партія яструбів”, і вони знов зосередяться на виготовленні бомби? Втім, модернізовані нафтопереробні заводи і розширені нафтові сховища зайвими не будуть у жодному разі. Достатньо небезпечною є і співпраця з Тегераном у сфері ядерної енергетики — хоча б через ймовірно репутаційні втрати в разі, якзо українські фахівці-ядерники раптом виявляться задіяними у якісь не зовсім мирні ядерні проекти.

Ще одним неприємним аспектом надто тісної співпраці з Іраном може стати вельми ймовірне погіршення стосунків України із Саудівською Аравією, “природнім ворогом” Тегерану, з якою наші стосунки зараз достатньо міцні, а товарообіг стабільно перевищує мільярд доларів щорічно. Бо якщо обмін української олії на іранські сухофрукти Ер-Ріяд, скоріше за все, просто б не помітив, то співпрацю у сфері хоч нафтотранспорту та нафтопереробки, а хоч ядерної енергетики саудити однозначно відстежать — і навряд чи сильно з неї втішаться.

Втім, усі ці ризики — цілком виправданий ризик за можливість раз і назавжди злізти з російської “нафтової голки”. Хоч би тому, що “іранський світ” в комплекті з газом та нафтою нам точно не загрожує.