Глобальний відступ: Чому Анкара тіснить Кремль на всіх геополітичних фронтах

Сьогодні учасники лівійської військової комісії у форматі "5 + 5", які представляють як міжнародно визнаний Уряд національної згоди, так і підтримувану Росією Лівійську національну армію з генералом Хафтаром на чолі, підписали в Женеві угоду про постійне припинення вогню.

За кілька днів до цього сторони домовились про розблокування доріг та повітряного простору між регіонами роздертої навпіл країни. У такий спосіб наступ Хафтара, попри всю підтримку Москви, захлинувся – війська генерала, що були за 20 кілометрів від центру Тріполі, відкотилися більш ніж на сто кілометрів, і тільки активне дипломатичне втручання Єгипту врятувало їх від подальшого наступу підтримуваних Туреччиною військ легітимного уряду країни. Так завершилося бойове зіткнення, в якому на стороні Хафтара воювали російські найманці та озброєні російською зброєю прихильники генерала, а на іншій – лояльні до уряду в Тріполі ополченці за підтримки турецьких військових радників та найманців.

Паралельно з цим продовжується війна в Нагорному Карабаху, де підтримувана Туреччиною азербайджанська армія фактично продовжує наступ. За останню добу було взято під контроль 21 село та одне містечко. Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян, зрозумівши, що прямої військової підтримки від Москви йому в Карабаху не дочекатися, вже публічно просить Кремль про введення миротворців у регіон. У Москві з цього приводу скромно мовчать. А коли мовчати стане незручно, то, скоріше за все, заявлять, що охоче введуть миротворців у випадку згоди обох сторін.

Паралельно з тим Анкара відкрито покращує та поглиблює стосунки з Україною Демонструючи при тому не тільки відмову визнавати Крим російським – але й готовність співпрацювати з Україною у військовій сфері. Продаж Україні 6 дронів Bayraktar TB2 і переговори про ймовірний продаж іще 48 подібних машин, а також спільні проекти в сфері розробки сучасних озброєнь неминуче дратують Москву – але цей факт, схоже, мало турбує Анкару.

Яка, окрім всього вище переліченого, іще з минулого року активно скорочує закупівлю газу в Росії. Причому станом на початок осені частка Росії на турецькому газовому ринку коливалася близько позначки у 9% - що ставило Москву на п'ятий-шостий щабель у списку постачальників газу до Туреччини. Набагато нижче Азербайджану, що контролює більше 25% турецького ринку, і десь дуже неподалік від США, які постачають до Туреччини в різні періоди від 8.5% до 9.3% газу від загальної потреби. Особливо зворушливо виглядає на подібному тлі газогін "Турецький потік", збудований на російські гроші, і на даний момент завантажений менш, ніж наполовину.

У такий спосіб вимальовується картина, в якій Туреччина, з одного боку, намагається знизити свою залежність від Росії у сфері енергоносіїв. Власне, "намагається" – це не достатньо сильний термін. Залежності вже практично не існує.

А з іншого боку, навчений уроками Сирії Ердоган більше не покладається на переговорні механізми вирішення питань з Кремлем. Він просто і широко застосовує військову силу як проти союзників Росії, так і проти російських найманців. І, схоже, на даний момент Кремлю нічого протиставити цій практиці. За умови збереження наявних тенденцій, традиційні російські союзники – будь то Вірменія, Греція (принаймні, в протистоянні з Туреччиною) чи лівійські друзі Путіна – всі вони будуть вимушені шукати якихось інших покровителів. Оскільки під тиском економічної кризи, яка вже призвела в Москві до роздумів про необхідність скорочення армії, Росія банально губить можливість проектувати військову силу навіть недалеко від своїх кордонів.

Залишається надіятися, що ця тенденція продовжиться – і рано чи пізно дасть якісь шанси не тільки Анкарі, але й Києву.