Для чого американські демократи вчаться "скидати Леніних" в України

Всі ми звикли до широкого, щедрого, часом – корисного, а часом – вельми набридливого потоку порад з боку західних експертів та журналістів. Нам розповідають, як боротись з корупцією, як реформувати економіку, як краще бити супостата на фронтах і реформувати школу. У багатьох наших співвітчизників ця безперервна турбота, замість інтересу чи втомленого позіхання, часами викликає навіть якийсь підлітковий протест.

Тим цікавішою є ситуація, коли стається навпаки. Коли Захід звертає увагу на український досвід – і при тому не на вузькоспеціальні речі, на кшталт методики протидії російській гібридній війні, а на речі цілком фундаментальні. На збереження історичної пам'яті, на ставлення до власного минулого. І спроби минулого прорости в теперішнє.

Звичайно, помічають паралелі між Україною і США поки не політики і не посадовці, а вчені. Але це не міняє суті.

Матеріал, який написала для The Washington Post Енн Еплбаум, одна з найбільш впливових західних фахівців з історії Радянського Союзу, називається "Україна знесла 1320 пам'ятників Леніну. Тепер – наш хід" – чудовий зразок подібних паралелей.

Авторка, яка в силу професійних інтересів від початку (себто від 1989 року) відстежувала спочатку стихійну, а потім системну декомунізацію в Польщі та в Україні, всерйоз задумалась над можливістю застосування такого досвіду в своїй країні.

Зокрема, мова йде про можливість знищення пам'ятників вождям американських конфедератів. Які, до слова, були збудовані не після Громадянської війни, на якій ті вожді продемонстрували свій солдатський героїзм – а за десятки років після того, коли на початку двадцятого століття у південних штатах приймали сегрегаційні закони під гаслом "повернення до наших правильних звичаїв".

Після подій в Шарлоттсвілі, де спроба прибрати пам'ятник генералу Роберту Лі призвела до кровопролиття, багато хто у США – в тому числі і президент Дональд Трамп – закликав "не чіпати наше історичне минуле". Якого, звичайно ж ніхто не схвалює – але пам'ятники якому стали "частиною пейзажу". І взагалі, допомагають "краще пам'ятати про тодішні події". Себто виконують приблизно ту саму роль, яку виконуваи пам'ятники Леніну до початку війни з Росією.

При тому Еплбаум дає ключовий аргумент на користь руйнування "історичних цінностей".

"Польські та українські пам'ятники були знесені в результаті революційного моменту. У Сполучених Штатах у 2017 році ми переживаємо схожий, хоча, звичайно, не аналогічний революційний момент", - констатує Еплбаум. "Обрання Трампа, першого за десятки років американського президента, який безсоромно говорить мовою расизму, - починаючи з його єхидних заяв, що Барак Обама не американець, продовжуючи його згадками про мексиканських "гвалтівників" і закінчуючи відмовою засудити неонацистів, - розгромило звичайні ритми в американському політичному житті . Раптово в трампівськой Америці статуя на честь конфедератського лідера стала виглядати не нудним пам'ятником далекого минулого, а живою політичною заявою про сьогодення".

Думка, здається, однаково цінна і доречна як для України, так і для США. Не варто знищувати історію. Аж до того моменту, коли та історія не простягає зі всіх щілин темні щупальця, намагаючись знову стати реальністю. Як то стає в США у період президентства Трампа. Як то завжди і безперервно було в Україні від самого моменту отримання незалежності. Як то, врешті-решт, трапилось в Росії, де слідом за Володимиром Путіним темною вервечкою потягнулись на спорожнілі монументи постаті Сталіна та Дзержинського.

Італійці можуть собі дозволити зберігати пам'ятники найкривавіших римських імператорів. Бо імперський Рим зник назавжди. А от німці не можуть собі дозволити монументів Гітлеру, українцям вкрай небезпечний Ленін, та й американці, як виявилось, не зовсім іще виробили імунітет на ідеї конфедератів. Тому їх слід знищити. Навіть якщо "це ж наша історія". Особливо тому, що це ще наша історія. Яка не до кінця переселилась на полиці архівів.