Що відбувається навколо України: Контури нової зовнішньої політики

Хочеться трохи поміркувати над тим, з чим зіткнулася цього року Україна. Незважаючи на початок пост-ковідного відновлення (ну або, скоріше, звикання), 2021-й став для нашої країни одкровенням у багатьох аспектах зовнішньої політики. Відбулося настільки багато різноманітних подій, що час зробити деякі проміжні висновки та змалювати загальну ситуацію, що складається сьогодні навколо України

Ілія Куса
Експерт з питань міжнародної політики і Ближнього Сходу аналітичного центру "Український інститут майбутнього"
Що відбувається навколо України: Контури…

Почати треба з того, що зовнішня політика України цього року остаточно зайшла в стратегічний глухий кут. Під цим я маю на увазі не стільки поразку України на якихось конкретних напрямках (хоча вони теж були), а радше відсутність будь-яких досягнень, смислова стагнація та пробуксовка ідей. Це добре видно, якщо поглянути на ситуацію загалом.

Політична риторика України, що використовується для генерації меседжів на зовнішню аудиторію, практично не змінилася за останні 7 років. Агресивне та, місцями, неадекватне повернення до публічного дискурсу питання членства України у НАТО в квітні-червні — гарний тому приклад. Україна досі залишається відірваною від навколишньої політичної еко-системи. З багатьма країнами (включаючи наших західних сусідів і Євросоюз) у нас досі дуже обмежені, нерівні та слабкі відносини, які часто майже не переходять у практичну площину. Наприклад, з Євросоюзом партнерство не просувається, а залишається замкнутим в трикутнику "реформи-корупція-Росія". Головний акцент робиться в цілому на отриманні зовнішньої фінансової допомоги та на ритуальних політичних деклараціях. Цього року сюди також додалося вже більш відверте і публічно деклароване європейцями роздратування та втома від українського кейса — згадаємо виступ Валдіса Домбровскіса і Жозепа Борреля на саміті Східного партнерства або інтерв'ю президента Естонії Керсті Кальюлайд.

Інші країни взагалі залишаються поза увагою України й українського суспільства. Наприклад, країни Південно-Східної та Південної Азії є для нас якоюсь "лімітованою колекцією", яку ми одного разу побачили, пообіцяли собі якось купити, але так і не встигли це зробити: то не було часу, то не вистачало грошей, а то й зовсім забули через кількість поточних побутових проблем. Така сама ситуація з Латинською Америкою, на яку в Україні просто немає жодного попиту, та й створювати його нікому. А країни Близького Сходу — на прикладах Еміратів і Катару цьогоріч — не надто цікавляться Україною, а наші стосунки з цим регіоном переважно замкнуті на експорті трьох видів сировини: залізної руди, чорних металів і зерна.

Проблема зовнішньої політики України криється в глобальних змінах, які "підсвітив" 2021-й рік, але які у нас, на мою думку, не аналізують в повній мірі. Чимало з цих змін стосуються США.

Призначення Китаю глобальним суперником США №1 призвело до суттєвих зрушень у зовнішній політиці Білого Дому. Через нову "холодну війну" з Китаєм, американські еліти мають намір утримати свої позиції глобальної держави, перш за все в науково-технологічній, промисловій, енергетичній і військовій сферах. Ці процеси створили абсолютно нову міжнародно-політичну реальність, яка зараз і огортає Україну з усіх боків, і контури якої я вирішив окреслити.

Через китайсько-американське суперництво Росія отримала якісно нову роль. Вона вже не ворог №1. Так, конкурент в окремих галузях зі своїми амбіціями. Так, держава з розширеними можливостями впливу на свою периферію та "далекі підступи". Однак це не є загрозою багатостороннього та глобального масштабу, яким у Вашингтоні бачать Китай, і яким був Радянський Союз. Росія набуває для американських еліт важливого додаткового значення. Вона може зіграти роль своєрідного "джокера" в китайсько-американській грі. США не мають бажання воювати на два фронти, а навпаки: як мінімум, заручитися нейтралітетом РФ проти Китаю, а як максимум — зав'язати з нею точкові напів-партнерські відносини. Так званий "стратегічний діалог" Байдена-Путіна, що розпочався в Женеві в червні цього року — перша спроба США на цьому напрямку. У Кремлі чудово усвідомлюють можливості, які перед ними відкриває їхня нова роль. Вони цим поки що вміло користуються, намагаючись торгувати як з КНР, так і з Європою\США.

Теперішня мета США — зовсім не нанесення поразки Росії чи її військово-політичний розгром, а те, що в американських програмних документах звучить найчастіше — "стримування", тобто оборона, а не наступ. Тому формування лояльної центрально-східноєвропейської проамериканської дуги за участю Румунії, Польщі, Угорщини та країн Балтії — елемент політики стратегічного стримування Росії. А Україна — частина цієї політики, яка поки що не входить до складу цієї дуги, а розглядається швидше як прифронтова територія (нарівні з Молдовою та Білоруссю).

Окрім трансформації ролі РФ, зовнішня політика США створила нову роль і для Європи. Після європейського турне Джозефа Байдена стало очевидним, що Вашингтон знову повернувся до "моделі Обами", і передоручив український напрямок європейським союзникам, перш за все — Німеччині. Цінність Німеччини, яку цього року частина українців засуджувала за нібито "проросійську" політику, для США виросте в декілька разів у найближчі роки, і Байден чітко дав це зрозуміти під час зустрічі з Меркель і підписання домовленостей щодо "Північного потоку-2".

Сполученим Штатам потрібна Європа, аби ефективніше протистояти Китаю та іншим конкурентам. Без європейських союзників говорити всерйоз про побудову якогось трансатлантичного альянсу демократій неможливо. ФРН є ключовим союзником США в НАТО, а також одним з найбільших торгово-економічних партнерів РФ і Китаю. Коротше кажучи, переорієнтація США на азіатсько-тихоокеанський регіон тягне за собою зміни регіональних порядків, під які Україна не встигає підлаштуватися, оскільки або до кінця їх не усвідомлює, або в цих порядках грає скромну роль, або не має амбіцій на цих напрямках.

Україна опинилася в ситуації, коли в результаті вищеописаних змін внутрішньої політичної кон`юнктури кількох країн відбулися зміни в світовому балансі сил, які витіснили наше питання до розряду другорядних.

Окрім цього, горезвісна "втома" Заходу від України почала набувати цілком собі раціональних та цинічних рис, коли для багатьох "заморожування" українського треку (в тій чи іншій формі) стає менш витратним, аніж збільшення підтримки України та її позиції з ризиком лобового зіткнення з Російською Федерацією.

Оскільки інших ініціатив за 7 років Україна поки що повною мірою не запропонувала, ті самі ненависні нами Мінські угоди залишаються "базою" врегулювання для багатьох держав, включно з США, Німеччиною, Францією та Туреччиною. Тим же німцям і французам, які ще менше зацікавлені в прямій конфронтації з РФ, аніж американці, вкрай важливо якось вирішити це питання, щоб воно не створювало геополітичні ризики та додаткову напруженість у регіоні. Окрім того, неврегульованість конфлікту між Україною та Росією заважає їм просувати своє бачення майбутніх відносин з РФ.

Тому Німеччина цього року знову повернула в публічний дискурс питання реалізації Мінських угод через "формулу Штайнмайера" і "план кластерів", вважаючи їх більш-менш адекватною формулою врегулювання або заморозки російсько-українського конфлікту. Берлінаом та Парижем ці ініціативи дійсно сприймаються як можливість врегулювати конфлікт. Для Москви ці угоди можуть надовго залишити Україну в сфері їхнього впливу, та ще й створити умови для подальшого розгойдування ситуації за необхідності. Ключовою поки що залишається незрозуміла до кінця позиція США з цього питання. В адміністрації Байдена триває дискусія щодо того, чи підтримувати існуючі напрацювання щодо Донбасу, чи спробувати придумати щось нове, але на це потрібні додаткові ресурси, які в Вашингтоні не хотіли б витрачати.

Україні варто переосмислити свою зовнішню політику, зокрема переглянути основи політики безпеки, які перестали бути актуальними в 2021 році.

Можливо, переосмислення приведе нас до більш прагматичного та холодного сприйняття зовнішньополітичної діяльності. Мова не про те, щоб "розвернутися" до когось передом, а до когось задом. Україна потребує ре-суверенізації, відновлення балансу між ідеальним і реальним, тверезого та зваженого підходу до побудови відносин, з акцентом на інтеграцію в регіональні ініціативи та балансуючу багатовекторність.

Наприклад, очевидно, що ті ж США, залишаючись нашими партнерами в декількох галузях, в найближчій перспективі не зможуть стати чимось більшим, і покладатися на них повністю теж не варто, особливо з тим багажем проблем, який зараз намагається вирішити Джо Байден. Тому, продовжуючи тісно співпрацювати з США та НАТО, Україні доведеться переходити до більш самостійної, суверенної політики, робити ставку на свої сили та диверсифікувати зв'язки за рахунок інших регіонів. Замість сліпої віри в євроатлантичну інтеграцію як міфічний рецепт від усіх негараздів, почати працювати над вступом України хоча б до регіональних ситуативних альянсів через такі концепти як "Тримор'я", ГУАМ 2.0 і Скандинавско-Індійські транспортні коридори.

У пріоритеті зовнішньої політики України повинні бути наші найближчі сусіди — Польща, Угорщина, Румунія, Молдова, Словаччина, Чехія, Туреччина та Білорусь. Є необхідність відновлення міцних зв'язків з Центральною Азією, особливо в геоенергетичних проектах. А в якості нових ринків можуть виступити країни Африки, Південно-Східної Азії, Латинської Америки та Близького Сходу.

Звісно, це потребує болючого визнання невдачі політики останніх 7 років, прийняття низки непопулярних кроків, відмови від деяких мантр, які стали фетишами в українському політичному дискурсі та більш дорослої розмови з населенням. Однак чи це не є шляхом до переосмислення та виходу на нову зовнішню політику, більш актуальну та адекватну сучасним викликам? Адже якщо Україна цього не зробить, ми просто втратимо здатність формувати свій порядок, не кажучи вже про те, щоб його нав'язувати.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme