Чому зустріч Меркель з Путіним нагадувала розмову з прибульцями

Зустріч президента Росії Володимира Путіна з канцлеркою Німеччини Ангелою Меркель залишила по собі одне-єдине запитання. Що, і головне – навіщо – все це було?

Судячи з годинної тривалості самої події, нічого принципово нового ні запропонувати, ні, тим паче, обговорити політики не встигли. Прес-конференція, в якій взяли участь обидва учасники переговорів, цю підозру тільки зміцнила.

Сторони наголосили на безальтернативності Мінських угод. Хоча ніхто, здається, і не збирався їх відміняти. Меркель окремо зазначила, що не вважає за доцільне укладення нової угоди в рамках процесу мирного врегулювання ситуації. А також не бачить сенсу у заміні спостерігачів місії ОБСЄ спостерігачами ООН. Путін гаряче із нею погодився. З відносно нового – хіба лиш заява Путіна про те, що зараз у Києва набагато менше шансів реалізувати Мінські угоди, ніж то було на початку конфлікту.

А коли журналісти поцікавились, чому саме сторони так жорстко тримаються за документи, які абсолютно відверто не працюють, Володимир Путін, нахмуривши брови, довірливо сказав, що без цих угод було б набагато, набагато гірше. Можливо, й так.

При тому не було сказано нічого нового не тільки стосовно конфлікту на Донбасі – але й стосовно громадянської війни в Сирії, прав людини чи будь-яких інших значимих для Росії, Німеччини чи світу тем.

Формально, Меркель як організатор наступної зустрічі "Великої двадцятки" наносить візити всім її майбутнім учасникам. Тому й відвідини Сочі можна подати як частину програми підготовки самміту. Хоча й чисто адміністративно-організаційна версія не виглядає надто правдоподібною – годинну розмову цілком можливо було провести й за допомогою телефону. І на рівні міністрів закордонних справ (якщо не нижче), а не між двома главами держав.

Тому сенс зустрічі явно перебуває у сфері внутрішньої, а не зовнішньої політики. І тут якраз знайти резони сьогоднішнього дійства набагато простіше.

Зустрівшись із Путіним, німецька канцлерка зможе відкинути звинувачення в небажанні "почути Росію", які їй неминуче закинуть напередодні виборів німецькі соціал-демократи – і не тільки вони.

Категоричне небажання Путіна не тільки забезпечувати виконання Мінських домовленостей, але й відмовитись від ініціатив, спрямованих на інтеграцію "ЛДНР" в російську економіку (паспорти, захід рублів в економіку самопроголошених республік, "націоналізація підприємств"), стане в руках Меркель вагомим аргументом на користь збереження санкцій і збереження ізоляції Росії. Врешті, і слово, замовлене за чеченських геїв, може принести фрау канцлерін відсоток-другий голосів.

З іншого боку, і для Путіна зустріч з Меркель – це чудова можливість для самопіару. Для демонстрації того, що до нього все-таки ще хтось їздить, і про щось із ним нібито радиться. А Москва все ще не зовсім зрівнялась за міжнародним статусом із Пхеньяном – хоч і впевнено рухається в той бік.

Але попри практичну користь, яку обидві сторони отримали від сьогоднішньої зустрічі, враження вона справила доволі важке. Бо вкотре продемонструвала, що зримого кінця війні на Донбасі не бачать в Берліні, і не хочуть побачити – в Москві. А переговори із цього питання нагадують зустрічі інопланетян, які обговорюють паралельні реальності. В одній з яких є віра в перспективи Мінських домовленостей, підозри в тому, що в Росії вбивають геїв, а спецслужби втручаються у вибори в інших країнах. А в іншій реальності є "військовий переворот в Києві" та "люди, спалені націоналістами в Одесі". І Україна, яка "сама відокремлюється від Донбасу". При тому сторони навіть не намагаються в чомусь переконати одна іншу, чи знайти спільні точки зору на довколишній світ. Вони просто втомлено й покірно повторюють наперед заготовані фрази. А шанси на те, що реальності Путіна і Меркель хоч у чомусь перетнуться, на разі виглядають мізерними.