Блазень Кремля: Чому Задорнов помер зовсім не сьогодні

Після початку російсько-української війни весь російський маскульт почав потихеньку зникати з нашого інформаційного простору. Але час від часу все одно хтось витягає чергового кумира минулих днів. Витягає або для скорботи над гробом, або для обурення після чергового реверансу на адресу нинішнього кремлівського режиму. Це не ново і не дивно. Але із Задорновим особливий випадок.

По-перше, він 31 грудня 1991 року вітав увесь ще вчора існуючий Радянський Союз (і, виходить, новонароджену Україну – бо яке іще телебачення ми тоді дивилися?) із Новим роком. Ось так це було.

Уже цей факт робить Міхаіла Задорнова особливим персонажем в новітній історії. Але є ще один, значно важливіший момент. Тоді, в 90-х, цей письменник-сатирик говорив – так нам здавалося – дуже правильні речі. Критикував ГКЧП, путч, замшілий совок з Комуністичною партією.

І навіть "ну тупые (американці – авт.)" ми сприймали з гумором, з розумінням. Як частину свого гумористичного простору. І Задорнова сприймали як свого. Вже не зовсім рідного – все-таки різні країни, - але свого.

А потім, пізніше, уже в новому тисячолітті виявилося, що не такий вже він і свій. І українці, ті, які ще й досі цікавляться, "що там на ОРТ" – дещо здивовано слухали ту феєричну єресь, яку їх колишній кумир говорив зі сцени про Україну, про Майдан. Слухали – і задавали самі собі питання: "Чому?"

Та тому, що Задорнов – як і усі інші російські телеблазні – завжди говорили одне й те саме. Говорили те, що було дозволене, а то й інспіроване владою. Луб'янською владою, яка завжди міцно тримала культуру і інтелігенцію під ковпаком. Комусь дозволяючи більше – аби випустити пару, кого обмежуючи, аж до фізичного, у в'язницях і психлікарнях.

Тому російські сатирики – вони були сатириками рівно до того моменту, доки їм накреслила рука із синім погоном на плечі. Були і є, бо нинішня ФСБ – це всього-на-всього перейменоване КДБ. До речі, точно така ж ситуація була в радянські часи і з "українською творчою інтелігенцією". А то чого б, ви думаєте, одні й ті самі люди спочатку співали оди Леніну, партії і комунізму – а потім опинилися в по суті антирадянському Народному Русі України за перебудову.

Так, на початку 90-х наші і їхні інтереси ситуативно збіглися. А ми це сприйняли як перебування на одному боці барикад. І для усвідомлення помилковості цього судження нам знадобилося більше 20 років та війна.

Але на все це можна було б і махнути рукою – все-таки росіяни завжди будуть захищати свою країну, якою б поганою вона не була. (Ми це пережили в радянські часи, коли люди, навіть розуміючи, наскільки відсталою і дикою є їхня радянська батьківщина, все одно вигадували собі причини її підтримувати. Бо є таке слово "батьківщина", синку.) Та є один момент, про який, говорячи афористично, не відреагуєш інакше, як "В той момент Задорнов помер, як особистість". Ось він.

У всьому є певна межа, яку не можна переступати ні за яких умов. Хіба що ти Charlie Hebdo. Але Задорнов – не Charlie Hebdo. Він звичайний путінський блазень, один із сотень. Можливо, один із кількох десятків найталановитіших – але найталановитіших блазнів.

Можна скільки завгодно підтримувати путінський режим – але сміятися із смертей простих людей, які до того ж загинули через рішення цього режиму (а Задорнов, я більш ніж упевнений, як в радянські часи, так і зараз, все прекрасно знав – на відміну від "піпла", якому і скормлював свої тексти)…

Тому Михаіла Задорнова давно немає. А той старенький, виснажений хворобою чоловічок… Він уже нікому не цікавий. Кремлю і Луб'янці, заради яких він упав нижче плінтуса із "літаком, важчим за повітря", у першу чергу.