Чому візит Ердогана не покращить україно-турецьких стосунків

Візит президента Туреччини Реджепа Ердогана до України для участі в 6-му засіданні Стратегічної ради Туреччини і України, який є відповіддю на минулорічні відвідини Анкари Петром Порошенком, на перший погляд, виглядає рядовою дипломатичною подією. На якій президенти поговорять про економічну співпрацю (і підпишуть пару рамкових угод, зокрема, про взаємний захист інвестицій), поговорять про роботу над зоною вільної торгівлі (і, можливо, навіть підштовхнуть цей процес уперед), поговорять про деокупацію Криму і порушення прав кримських татар – на чому турецький гість і повернеться додому. Стримано-ділова зустріч між нейтрально налаштованими сусідами. Покликана, для прикладу, відновити товарообіг, який чотири роки тому становив більше 3 мільярдів доларів – а наразі зупинився біля позначки у 1.5 мільярдів, попри декларований президентами 20% ріст.

Втім, в реальності все не зовсім так. Оскільки за останні декілька тижнів протистояння Туреччини із Заходом, яке давно протікало у відносно латентних формах, нарешті, було жорстко вербалізоване.

Два тижні тому Німеччина, після ряду прикрих інцидентів, завершила виведення своїх військ з Туреччини. Тиждень тому президент Туреччини сказав, що вступ до ЄС його країні, фактично, не потрібен. З переговорного процесу Анкара не виходить – але й напружуватись більше не збирається.

П'ять днів тому очільник Туреччини, вочевидь, санкціонував арешт американського дипломата Метіна Топуза, звинувативши його у зв'язках з організацією Фетхуллаха Гюлена. Після чого Туреччина і США обмінялись тимчасовими заборонами на видачу неіміграційних віз. А президент Туреччини, замість пояснити ситуацію і плани щодо своїх подальших кроків у цій ситуації, стрімко відмінив прес-конференцію і відлетів до України.

В сухому залишку ми бачимо, що стосунки Туреччини із Заходом деградують неймовірними темпами. Тому цікавим є питання, як саме вплине тісна співпраця з Туреччиною (чи, принаймні, декларації стосовно подібної співпраці) на стосунки України як з ЄС, так і з США. Іще півроку тому відповідь була б цілком однозначною – рівним рахунком ніяк. Зараз все стало інакше.

Втім, Захід – Заходом, є і другий момент, що безнадійно псує українсько-турецькі стосунки. Який полягає в тому, що Туреччина, як не крути, має зараз істотні геополітичні інтереси, щільно пов'язані з Росією. Частина цих інтересів завдає Україні прямих збитків. В першу чергу йдеться про будівництво "Турецького потоку", який, в разі вдалої реалізації, призведе до помітного зменшення транзиту через українську газотранспортну систему.

А підтримка українського суверенітету над Кримом і невизнання його частиною Росії з боку Анкари мають декларативний характер. Туреччина не бере участі у жодних санкційних обмеженнях торгівлі з Росією. Турецькі судна нерідко заходять до окупованого Криму. І скільки б Реджеп Ердоган не говорив про підтримку кримських татар, реальність говорить далеко голосніше, ніж його слова.

На такому тлі "дрібниці" – на кшталт чуток про закупівлю Туреччиною Л-ДНР-івського вугілля, можна і не враховувати.

І поки Анкара зацікавлена у дружбі з Москвою більше, ніж у співпраці з Вашингтоном, Берліном та Кивом разом взятими, говорити про те, що Туреччина є "справжнім стратегічним партнером України", як то вчинив наш президент, можна виключно задля збереження дипломатичного етикету.