Чому Росія наплювала на сталінградських удів

Так вже склалося, що головним святом Російської Федерації є аж ніяк не День Росії (12 червня, коли РРФСР проголосила державний суверенітет в рамках СРСР) і не День народної єдності (4 листопада, формально – на честь завершення Смутного часу, фактично – аби замінити 7 листопада, День "Великої Жовтневої соціалістичної революції"). Ці свята так і не прижилися на Росії, бо, за великим рахунком, за ними нічого немає. Головне свято Росії – це 9 травня, День Перемоги. Вся країна живе тією, вже підзабутою подією, так, наче до неї і не було ніякої історії.

Здавалося б, якщо на Росії справді культ цього свята – то усі артефакти, явища і об'єкти, з ним пов'язані, повинні мати для держави та її населення священний статус. До певної міри воно так і є, причому навіть коли ці об'єкти знаходяться за межами самої Росії. Широко відомою є історія і істерія навколо демонтажу пам'ятника радянським солдатам в столиці Естонії. Причому його не знищили, а просто перенесли в інше місце, на військовий цвинтар Талліна. Але ця буденна, в принципі, подія викликала таку бурю емоцій, що все завершилося масовим безладом і навіть смертю одного із учасників бійки.

Але – о диво – вчора в одному із ключових з точки зору історії "Великої Вітчизняної Війни" місті Росії, Волгограді, сталася значно жахливіша подія, на яку майже ніхто не відреагував. А кремлівські ЗМІ показали ситуацію так, нібито нічого страшного й не відбулося.

1965 року в районі Мамаєвого кургану, де якраз будувався меморіальний комплекс із найбільшим пам'ятником Європи "Батьківщина-мати кличе!", одна жінка посадила дерево. Її звали Любов Пластікова, вона працювала на тракторному заводі, а дерево посадила на честь свого чоловіка, який загинув у Другу світову під час оборони Сталінграду.

Її вчинок підхопили, і з часом в цьому місці з'явився цілий парк, який в народі називали Парком сталінградських удів. Йому навіть присвятили пісню, одну із найпронизливіших пісень про Другу світову. Ось вона.

То чому ж цей парк – в якому, що б там не розповідали очільники меморіального комплексу, навіть таблички стояли, на яких вказувалося, кому присвячене те чи інше дерево – був знищений? Невже це – не пам'ять про ту війну?

Ні. Бо ця пам'ять – не імперська, а народна. А для імперії найстрашніше, коли люди мають свою власну, незалежну від неї пам'ять. Саме тому на Росії так пестять і плекають всі ці офіційні одоробла радянських часів, а тих, хто осмілюється назвати речі своїми іменами – наприклад, дизайнера Артемія Лебедєва, який всього лиш звернув увагу на убогість і карикатурність радянської військової скульптури – осмикує і навіть карає, інколи навіть реальними тюремними строками. Бо ці монументи – це офіційна історія війни, офіційна державна ідеологія і пропаганда. Це – один із стовпів, який і тримається імперія. Тому ці пам'ятники – це не скорбота, а пафос, гігантизм і самохизування.

А парк вдів – це не просто "самоуправство", не просто людська, позаімперська ініціатива. Це ще й нагадування про те, що війна – не тільки переможні кадри із кіноепопеї "Освобождение", а кров і смерть, людське горе і вічна скорбота за тими, кого з нами немає. Це те, про що після Революції Гідності кожного року на початку травня говорять в Україні – "Ніколи знову".

На Росії ж зараз час іншої фрази – "Можем повторить". Власне кажучи, вони вже четвертий рік те й роблять – в Криму, на Донбасі… Сльози вдів, нагадування про людей, їх життя, в країні всеперемагаючого "Кримняшу" не просто непотрібне, а навіть шкідливе.

Саме тому влада і не заступилася за унікальну пам'ятку. Саме тому у Волгограді (дивно, як його досі не перейменували в Сталінграді; ця назва більше підходить нинішній Росії) стоїть і стоятиме 52-метрова "Родина-мать", яка, як відомо, "зовет" – на Донбас? бити бандерівську хунту? А на місці парку вдів паркуватимуться автівки. На Росії 2010-х немає місця людським почуттям. Значить, непотрібні і нагадування.