Чому „орлів Путіна” викинули з Ірану

„У Росії немає бази в Ірані, вона тут не базується Вони виконали цю операцію, і вона на даний момент завершена", - заявив офіційний представник МЗС Ірану Бахрам Гасемі.

А два тижні тому, нагадаємо, міністр оборони Ірану Хосейн Дехган заявив, що Росія може використовувати військову базу Хамадан "стільки, скільки буде потрібно".

Чому так трапилося? Не зважаючи на те, що авіабазу Хамадан підготували до прийому російських літаків, завезли, скоріше за все, належні запчастини та витратні матеріали, необхідні боєприпаси (оті самі ФАБ-250 та ФАБ-270, по двадцять тон яких за раз мало летіти до Сирії на борту однієї „Тушки”). І от – „операція завершена”.

Про повну перемогу над сирійськими супостатами Росія наче не оголосила, тому аргумент „вже не потрібно”, вочевидь, не підходить...

Версія про те, що єдина „іранська місія” російських бомбардувальників була в чомусь такою вже унікальною, теж не витримує критики. Бо раніше і самі російські військові, і зарубіжні експерти констатували, що російські дальні бомбардувальники можуть „працювати” по Сирії і, приміром, з Моздоку з таким самим успіхом, як і з Ірану – але несучи при тому втричі менше бомб.

Тому головна мета перенесення операційної бази до Ірану була саме економічною. Доставляти бомби потягами до Ірану по землі все-таки набагато дешевше, ніж немолодими Ту-22 (наймолодшому з яких вже минуло чверть століття). А зараз, попри все, що було вкладено в цю операцію, вона припиняється, так до ладу і не почавшись.

Причини цього можуть бути тільки політичними – ніякого економічного чи військового сенсу подібні маневри не мають і мати не можуть. Власне, причина може бути лиш одна – Москва і Тегеран не зійшлись в ціні. Зважаючи на готовність Путіна на вельми істотні зовнішньо-політичні поступки задля формування дієвої геополітичної „вісі” на Близькому Сході, немає сумніву, що Іран захотів чогось нереального. Чогось такого, що навіть Путін не відважився дати.

По-перше – і найбільш ймовірно – Тегеран захотів Бомбу. І не у вигляді чергової атомної електростанції – на це Путін охоче пішов би – а у вигляді готового до споживання продукту. Яким можна було б грозити якщо й не США (які в останні роки стали радше ідеологічним, ніж військовим противником ісламістського режиму) – то недружнім до Тегерану монархіям Перської затоки – запросто.

В крайньому разі, мова могла йти якщо не про готовий продукт – то, принаймні, про технології, фахівців, і, можливо, сировину.

Іншим ймовірним побажанням Тегерану, на яке міг не погодитись Путін, могла стати пропозиція взяти участь в єменській „гібридній війні” на боці повстанців-хуситів. Здрейфити в цій ситуації господар Кремля міг би тому, що в разі такої участі йому б довелось напряму зіткнутись з арміями країн Перської затоки, що воюють на боці законного уряду. Хтозна, чи становлять вони якусь смертельну небезпеку для Росії на полі бою – але економічна відповідь у вигляді удару по цінах на вуглеводні з боку Ер-Ріяду могла би вийти нищівною.

Такими видаються два бажання Тегерану, які московська „золота рибка” виконати не наважилась.

Вочевидь, намагаючись домовитись, Москва кілька днів тому запропонувала Ірану останній козир – найсучасніші протиповітряні комплекси С-400. Але Тегеран позавчора публічно відмовився – і сьогодні російські льотчики пакують валізи. Російсько–іранський військово-політичний союз пробуксовує, до ладу так і не почавши діяти. Не можна сказати, щоби це викликало особливий жаль.