Чому Путін готується посваритись з Іраном

Серія таємних переговорів стосовно подальшої долі Сирії, які Росія, США і Ізраїль провели в столиці Йорданії Аммані і неназваній європейській столиці, на перший погляд виглядає черговою малозначною подією в мутному потоці безконечних зустрічей, домовленостей та зрад, якими наповнена дипломатична діяльність всіх, хто намагається – чи робить вигляд, що намагається, забезпечити у Сирії якщо й не мир, то бодай деескалацію збройного конфлікту.

Втім, ці переговори, про які розповіли ізраїльські ЗМІ, насправді випадають із загального контексту, і демонструють, що стосунки Росії з Іраном та союзниками Ірану – в першу чергу, бійцями з терористичного угрупування "Хезболла" – переходять до нової фази.

Формальною темою переговорів були зони деескалації в Сирії. А якщо точніше – базування в цих зонах Іранських військових, біців "Хезболли" та шиїтських ополченців. З точки зору Тель-Авіву, їхня присутність в Сирії є прямою загрозою для Ізраїлю. Оскільки, приміром, дальність саморобних ракетних пристроїв, якими користуються "Хезболла", є цілком достатньою, щоб обстрілювати територію Ізраїлю із зон, контрольованих бойовиками у Сирії. Чи засилати бойовиків через прозорий у тих місцях кордон до Йорданії. Умовою своєї згоди з положеннями угоди про зони деескалації Ізраїль називав виведення з Сирії усіх іранських сил. Про російську згоду на ці умови наразі не відомо, але можливість пристати на вимоги Тель-Авіву в Москві однозначно активно дискутується.

Хоча ще декілька місяців тому про подібне і не йшлося.

Тоді Путін, вочевидь, вважав, що виведення не те що всіх іранських сил – а навіть бойовиків "Хезболли" призведе до зриву переговорів у Астані у форматі Росія-Іран-Туреччина. Та й сама по собі втрата чисельної і боєздатної (на відміну від солдатів Асада) шиїтської піхоти буде у військовому плані катастрофою.

Зараз, вочевидь, ситуація змінилась. Рішуче небажання Ізраїлю не бачити своїх "природніх ворогів" недалеко від власних кордонів неминуче передасться і американській адміністрації, яка має до Ірану почуття не набагато тепліші, ніж Тель-Авів. І хоча американські військові – в тому числі очільник Пентагону Маттіс стверджували, що іранці їм особливо не заважають – вони просто знищують їх в разі наближення до американських баз "у порядку самооборони", політичне бажання позбутись іранських військових у Сирії є вкрай сильним як у США, так і в Ізраїлі. Сильним настільки, що обидві країни можуть відмовитись від сирійського перемир'я, яке вдалось добути такою немалою ціною.

При тому що дипломатичний успіх у Сирії – будь-який, бодай мінімальний, бодай навіть вигаданий – потрібен як адміністрації Дональда Трампа, так і Володимиру Путіну. Для перших – це можливість бодай якось виправдатись перед власними виборцями за провальну зовнішню політику, яка наразі здійснюється під керуванням Конгресу, а не президента, і йде від передвиборних обіцянок Трампа в діаметрально протилежний бік.

Для другого – можливість знайти бодай мінімальний важіль впливу на вашингтонську адміністрацію на тлі тотального розриву всіх і всіляких зв'язків. Зробити США бодай у чомусь, бодай трішки залежними від російського режиму.

Задля досягнення цієї мети, Путін цілком всерйоз роздумує над тим, аби повністю самоусунутися від подальшої долі бійців "Хезболли", декілька тисяч яких робили левову частку брудної і кривавої роботи у Сирії, воюючи за інтереси Москви та Тегерану. Маври свою справу зробили.