Чому "посольська війна" між США та Росією є фарсом

Йшов грудень 2020 року. Дональд Трамп, потроху збираючи валізи перед виїздом з Білого дому, знайшов дві хвилини на те, щоб викинути в смітник недорогий білий телефон, провина якого полягала в тому, що з його допомогою президент США декілька разів говорив з Володимиром Путіним. Це був його черговий крок у війні дипломатичних санкцій між Росією та США. У відповідь на що в Москві, де вже два роки не було не тільки дипломатів, але й громадян США взагалі (за винятком Денніса Родмана, який робив пересадку, повертаючись з гостини в Кім Чен Ина), виступив очільник МЗС Сергій Лавров. Він повідомив, що від того дня абревіатуру США – та її повну версію – вживати в Росії заборонено. Всі сайти, які впродовж доби не видалять її зі своїх сторінок, потраплять у "чорний список" Роскомнагляду. Всі довідники, які вийдуть із нею на сторінках, потраплять у список екстремістської літератури. "При тому ми шкодуємо про подібний розвиток подій, і не закриваємо двері до дискусії з ... е... Ну, з тією самою країною" – знайшовся головний російський дипломат.

Звичайно, в такому прогнозі є частка перебільшення. Але особисте рішення Дональда Трампа без будь-яких дискусій з російською стороною закрити генеральне консульство Росії в Сан-Франциско і, на додачу, припинити діяльність двох російських торгових представництв - у Вашингтоні та Нью-Йорку – все це впродовж двох діб. При тому Москва, зі слів очільника російського МЗС, думає над новими заходами у відповідь, що неминуче призведе до нового витка конфлікту. Все це, як не крути, нагадує найпохмуріші епізоди холодної війни. До подібних рішучих заходів справа доходила хіба під час карибської ракетної кризи.

То невже світ знову перебуває в реальній небезпеці зіткнення двох держав з найбільшими ядерними арсеналами і, як наслідок, гарантованого тотального знищення? Однозначно, ні.

Бо між президентами США та Росії, насправді, є одна глибоко спільна риса. Вони обидва любителі гри на публіку. Гучних і пишних жестів, які поставили б їх на одну сходинку з великими попередниками. Але при тому обидва надто бояться за своє дорогоцінне життя й благополуччя, за свої вілли, яхти, дорогі годинники і банківські рахунки, аби всерйоз зіграти в ту рулетку, в яку свого часу грали Микита Хрущов і Джон Кеннеді.

Звичайно, Володимир Путін розпочав низку локальних збройних конфліктів. Але не потрібно бути Сунь Цзи, аби зрозуміти, що Росія нападала тільки тоді, коли була цілком впевнена у власній безкарності. Нападала на дрібних, ослаблених, чи просто божевільних, які занехаяли армію і спецслужби, маючи такого сусіда.

До глобального конфлікту Путін не готовий – що б там не марили про "радіоактивний попіл" його штатні пропагандисти, і куди б не їхали платформи з "Іскандерами". Якби Володимир Путін був справжнім божевільним, схожим на радянських генсеків, він – будемо відверті – однозначно проковтнув би Грузію. І спробував би проковтнути Україну – поки наша армія була доволі-таки віртуальною структурою.

Точно так само веде себе і Дональд Трамп, погрожуючи Кім Чен Ину, мігрантам, журналістам, і кому завгодно іще. При тому залишаючись одним з найслабших і найменш рішучих президентів США. Якби він був інакшим – Північна Корея вже б горіла в розривах бомб, а в Польщі стояли б два десятки дивізій, а не три батальйони.

Обидва президенти – навіть Путін з усією повнотою його диктаторської влади – грають роль лідерів, симпатичних для свого електорату. І кажуть речі, які той електорат сподівається від них почути. Чи означає це, що теперішня конфронтація – чистий фарс, на який можна не зважати? На жаль, ні.

Бо агресивна риторика і агресивні жести, які здійснюють лідери США та Росії, частиною суспільства сприймаються як частина серйозного зовнішньополітичного курсу. І в якийсь момент пересічний виборець, зрозумівши, що політичний кумир банально блефує, навзамін може привести до влади справжнє чудовисько. Готове не тільки створювати "нові армії на західному напрямку" – але й пускати їх у хід. Ця небезпека є вкрай невисокою для США. Але, на жаль, цілком реальною для Росії.