Чому "нормандська четвірка" так поспішає поговорити

Сьогоднішнє європейське турне Петра Порошенка вийшло представницьким, багатим на зустрічі, швидким і дещо сумбурним. Втім, як і попереднє американське.

Але якщо переговори із президентом Європейської Ради Дональдом Туском були давно заплановані, продумані, і мали визначене коло достатньо зрозумілих тем, що стосувались реформ в Україні, проблем з повноцінним запуском асоціації з ЄС та загроз з боку російського газогону "Північний потік-2", то зустріч із Меркель на полях самміту Європейської народної партії виглядала трохи хаотичною.

А в якості її результату президент України повідомив, що в процесі зустрічі він розповів Меркель про результати свого візиту до США. Трохи дивний привід для термінового побачення. Якщо, звичайно, виключити варіант того, що сказане Трампом тягнуло на сенсацію, яку боязко було довірити дипломатичній пошті та захищеним лініям зв'язку.

Звичайно, Порошенко, якщо вдуматись, цілком придатна кандидатура на роль якщо й не "голуба миру", то, принаймні, місточка між Вашингтоном та Берліном – особливо після того, як США та Німеччина обмінялись різкими нотами з приводу нових антиросійських санкцій, які можуть рикошетом вдарити по європейських газових компаніях, задіяних у будівництві "Північного потоку – 2".

Але оскільки Україна є країною, задіяною в конфлікті, то використовувати її президента для донесення інформації з Вашингтону до Берліну видається не зовсім логічним. І в нормальній ситуації Держдеп постарався би донести результати зустрічі Порошенка з Трампом не за допомогою українського президента у ролі гінця. Втім, той факт, що ситуація з комунікаційними каналами Держдепу є далекою від нормальної, відомий світові вже декілька місяців.

Ще одним приводом до зустрічі Порошенка і Меркель могли би стати санкції проти Росії, які сьогодні планує продовжити Рада Європейського Союзу. Але така веріся виглядає не надто вірогідною, оскільки за чисельними інформаційним витоками, і Меркель і Макрон давно прийняли рішення стосовно продовження антиросійських санкцій.

Втім, як би там не було, Порошенко зустрівся з Меркель, готується зустрітись із Макроном, і анонсував зустріч "нормандської четвірки" у телефонному форматі – все це впродовж чотирьох діб. Для чого такий поспіх?

Невже у Вашингтоні Петру Олексійовичу і справді розказали чудовий рецепт припинення конфлікту на Донбасі, і все, що тепер потрібно – це переповісти його Меркель та Макрону, а потім всім разом презентувати Путіну? Хотілося б вірити, що все саме так, але чомусь не виходить.

Найбільш вірогідною причиною подібної ситуації видається те, що ні Порошенко, ні лідери ЄС до пуття не розуміють, чого можна очікувати від трампівського Держдепу. І намагаються поспішно виробити свою лінію поведінки – як стосовно Трампа, так і стосовно Путіна, чия поведінка, внаслідок наростання конфронтації між Москвою та Вашингтоном, теж може змінитись практично непередбачувано. За таких умов, ЄС просто вимушений брати на себе ключову роль у переговорах із Путіним – і не тому, що в Брюсселі чи в Берліні якось радикально незгодні з зовнішньою політикою Вашингтону – а тому, що розгледіти за діями адміністрації Трампа цілісну політичну лінію просто неможливо.

І, на всяк випадок, Порошенко та наші європейські партнери поспішають презентувати цю свою нову лінію поведінки президенту Росії при першій нагоді, яка, скоріше за все, випаде їм 26 червня цього року.

Чи вдасться Порошенку, Макрону і Меркель сказати у цей день Путіну щось нове? Скоріше за все, ні. Але навіть той факт, що попри різкі геополітичні зміни, які переформатовують глобальну геополітичну шахівницю, ситуативна по суті спілка України, Німеччини та Франції залишається вкупі, і готова протистояти російському зовнішньополітичному тиску – це вже немало. А учасникам цієї спілки залишається робити, що слід, і сподіватися на краще.