Чому на посиденьках Нуланд з Сурковим не куються ні "зради", ні "перемоги"

Від візиту Вікторії Нуланд до Москви чекали різного. Хтось – миру, хтось – зради, хтось – бодай якоїсь ясності у тому, як далі розвиватиметься конфлікт на Донбасі і якими є справжні плани Кремля. Не склалося.

Як "не складалось" після багатьох інших аналогічних візитів уповноваженої Держдепу в справах Європи та Євразії. Хоч до Москви, а хоч до міста Піонерське десь у лісах під Кенігсбергом, пардон – Калінінградом.

За результатами візиту ми довідались, що "розведення сил і засобів на перших ділянках лінії розмежування (на Донбасі – ред.) є важливим початковим кроком на шляху поліпшення ситуації з безпекою, але належить зробити набагато більше".

Хто має погану звичку читати російську пресу, міг довідатися ще й про те, що "Сурков та Нуланд домовились посилити тиск на Київ" – але це вже інформаційна страва на любителя.

Втім, ідея "посилення тиску" США на Україну після візиту Нуланд отримала несподівану підтримку і в нас – ряд ЗМІ опублікував підозри анонімних українських посадовців стосовно того, що Вашингтон просто таки "в найближчі тижні" почне примушувати Україну провести вибори на Донбасі.

Мовляв, потрібен Обамі красивий "завершальний акорд", який би і його президентство прикрасив, і для Гілларі Клінтон міг би стати символом геополітичної ефективності Демпартії. А оскільки з дипломатичними зусиллями в Сирії вийшов повний і кривавий фінал, то "останній шанс" для адміністрації Обами – це Україна.

Особливо зворушливо виглядає історія про "тиск" на тлі того, що вибори в США відбудуться за місяць, впродовж якого не те що провести вибори на Донбасі – а навіть прийняти про них відповідний закон видається неможливим. Не кажучи вже про те, що Нуланд – та що там, навіть її шеф Керрі можуть на когось тиснути тільки в перервах між очисткою кабінетів від особистих речей. За два місяці вони обоє практично гарантовано позбудуться своїх посад.

Вельми цікаво також, чому "попередження про шалений тиск на Україну" так охоче передруковуються специфічними російськими ЗМІ – далеко не кожен витвір думки українських журналістів заслуговує на честь потрапити на першу сторінку РІА "Новости". Втім, всі ці дріб'язкові маніпуляції  – не більше, ніж подробиці.

На тлі суті, яка полягає у тому, що ні Вікторія Нуланд, ні Влад Сурков вплинути на хід подій на Донбасі практично не здатні. Оскільки на даний момент президент Росії взяв чіткий курс на швидку й масовану самоізоляцію – виходячи при тому з міжнародних договорів, переговорних форматів, консультаційних груп – всього того, що є адекватною практикою міжнародного спілкування.

Можливо, це політика "підвищення ставок" в очікуванні саме на результати президентських виборів у США. Путін може вірити у Трампа як Гітлер – у "Вундерваффе", "чудесну зброю". Може, це початок продуманого плану перетворення Росії на Північну Корею. Все це – вже тема для зовсім іншої розмови.

Але будь-які "покрокові" механізми встановлення миру на Донбасі за таких умов виглядають, як "покроковий перехід" широкої і глибокої прірви. Оскільки без принципового рішення про припинення бойових дій з боку сепаратистів та російських військ – а таке рішення прийматиме, звісно, не Влад Сурков – припинити війну не можливо. Події на Донбасі – не сільська бійка, де досить розвести учасників, перечекати день – і вони забудуть, з-за чого і для чого бились. Події на Донбасі – спецоперація Кремля, яка зайшла в кривавий тупик. І вивести її може тільки рішення президента Росії – або силові аргументи з боку України чи її союзників.

Звичайно, при тому можуть гратись якісь геополітичні багатоходівки на кшталт "зон розведення". Миротворча цінність яких, насправді, вкрай невелика, а зникнути ці зони, в разі прийняття відповідного рішення хоч в Москві, хоч у Києві можуть, без перебільшення, за лічені хвилини.

Але жодні масштабні політичні рішення до того моменту, як Путін озвучить свою реальну, а не максимальну ціну миру на Донбасі, є неможливими. Реальний торг все ще не почався. "Клієнт" – "не дозрів".