Чому Мадрид скоро втратить Каталонію

Каталонський референдум відбувається так, як то й мало трапитись. Громадяни голосують за незалежність, жандарми та поліцейські (ті, що з іспанських поромів) розганяють натовпи і блокують дільниці, пускаючи в хід кийки й гумові кулі, уряд в Мадриді говорить про "пародію на демократію" – а уряд в Барселоні відповідає про "неспровоковане насильство та жорстокість.

Наразі в сутичках постраждали, за різними даними, замалим не півтисячі людей, і, на щастя, ніхто не загинув. Будемо сподіватися, що ця статистика не зміниться в бік погіршення – хоча шанси на це є чималі.

Бо, за логікою події, жандармерія спробує, як максимум, вилучити урни для голосування після завершення референдуму, а як мінімум – зірвати прозорий підрахунок голосів, щоб звинуватити потім каталонців у підтасовках.

Хоча насправді тепер для Мадриду вже не так важливо, відбудеться референдум чи ні. І ніхто не зважатиме, скільки каталонців проголосувало за, а скільки – проти. Бо після гумовх куль на екранах телебачення незалежність підтримають навіть ті, кому вона була цілком байдужа ще місяць тому. І якщо хто раптом захоче провести повторний референдум для встановлення істини – він покаже результат, не гірший ніж в Курдистані.

Результати референдуму ще важливі для прихильників каталонської незалежності. Але навіть якщо вони і "не дотягнуть" трохи голосів – ніщо не заважить їм заявити, що без жорсткої протидії іспанської поліції все було б добре, і що "народ Каталонії підтвердив бажання бути незалежним". А те, що мадридські сатрапи конфіскували бюлетені з дільниць – то на результат референдуму це ніяк не впливає.

Таким чином Мадрид, який обрав шлях поміркованої насильницької протидії каталонському референдуму, опинився в пастці.

З одного боку, силова протидія референдуму зіграла на користь "незалежникам". Якби за три місяці до події Мадрид розгорнув масштабну інформаційну кампанію "Залишаймося разом" – як то зробила Велика Британія перед референдумом в Шотландії в 2014 році – були б шанси сьогодні виграти. Тепер цей шанс безнадійно втрачений.

З іншого боку, вкрай лімітоване бажання власне іспанців боротися за "єдину і неподільну" (і демонстрація в тисячу осіб у Мадриді – це наочна демонстрація цього небажання) сильно зв'язує руки стосовно можливої силової протидії, чи жорсткого кримінального переслідування каталонської еліти. У Мадриді бояться, що передавши куті меду із насильством, уряд може стати не національною гордістю, а об'єктом зацікавлення з боку Європейського суду з прав людини. А в разі, якщо хтось у процесі загине – то й Міжнародного кримінального суду.

Більше того, залишається стійке враження, що в разі, якщо Каталонія таки проголосить незалежність, в іспанського уряду відсутній "план Б" – стратегія протидії цьому довершеному факту. Будемо чесними – у Мадриду то і з "планом А", як всі ми бачимо, не дуже склалося. Бо лякання каталонців поромами із жандармерією, і сутички з демонстрантами без чіткого блокування роботи дільниць, до плану якось не дотягують.

Натомість в каталонців є чітке й просте бажання стати незалежними. Не виключено, із наперед спланованою схемою "націоналізації" адміністративних і урядових механізмів. Протидіяти якому можна на цій стадії хіба тотальним терором, на який Мадрид навряд чи зважиться.

Чому ж все трапилось саме так, як трапилося? Відповідь, схоже, проста. Лихий жарт з Мадридом зіграла віра в те, що цьогорічний каталонський референдум "розсмокчеться" сам по собі, як то трапилося з "консультативними" і "частковими" референдумами в 2009 та 2010 роках. А коли в Мадриді зрозуміли, що цього разу каталонці мають намір відокремитись всерйоз і надовго – то ситуація вже практично вийшла з-під контролю. Шанси на те, що Іспанія зробить Каталонії пропозицію, від якої в Барселоні не зможуть відмовитися, все ще є. Але вони тануть з кожною хвилиною, і – особливо – з кожною сутичкою між мирними поки що демонстрантами і не надто розлюченими, поки що, поліцейськими.