Чим небезпечний Макрон для ЄС

Вчора трапилось те, що мало трапитись. Еммануель Макрон не просто розгромив Марін Ле Пен з рахунком 66% проти 34%. Віддавши при тому перемогу Ле Пен всього в 2 зі 107 департаментів Франції, і набравши у Парижі за умов прозорих і чесних перегонів більш ніж 90%. Макрон повернув до могили привида французького нацизму, і, здається, став шансом на нове життя втомленого від безперервних ідеологічних суперечностей та банальних чвар Європейського Союзу.

Власне, неминучість перемоги Макрона стала очевидною після його дебатів з Ле Пен, на яких він виглядав блискучим інтелектуалом, а вона – дуже немолодою і не обтяженою інтелектом жінкою. Яка не могла протиставити Макрону зовсім нічого. Її аргументація була кволою, її заклики – непереконливими, її фактичні помилки – на кшталт заяв про "вихід Британії із зони євро", в якій та ніколи не була – сміховинними. Вона плуталась, збивалась, і тонула у морі паперів з підказками, поки розслаблений Макрон громив її на її власному полі демагогії та популізму.

Опублікована у п'ятницю ввечері переписка зі штабу Макрона, викрадена "невідомими хакерами, які послуговувались кирилицею" на результати виборів не вплинула рівно ніяк.

Для Марін Ле Пен ці президентські вибори, схоже, стануть останніми. Зумівши вийти в другий тур, отримавши єдиний за життя подібний шанс, і мобілізувавши всі резерви правих і ультраправих, вона програла. Що матиме тривалі наслідки – наступний правий альянс формуватиметься однозначно без неї – і, скоріше за все, без ультра націоналістичних ноток, на яких традиційно грала родина Ле Пенів. А Марін Ле Пен шанс вона втратила, і велика ріка політичного забуття зімкнеться над її головою за лічені місяці, що б вона не говорила про заплановані "великі реформи у партії". Єдине, що можна сказати на її користь – це те, що Ле Пен не стала грати в гру "#вивсеврете", визнала поразку і скупо привітала Макрона.

Втім, доля французьких ультраправих – це вже їх власні проблеми. Цікавіше, яку роль зіграє Емануель Макрон у Єлисейському палаці.

Перш за все, перемога Еммануеля Макрона означає, що Європейський Союз нікуди не подінеться із геополітичної сцени як мінімум іще років зо 5-6. Але спокійними ці роки теж не будуть. Оскільки реформи ЄС, на думку Макрона, є абсолютно неминучими – бо, за його власними словами, в іншому разі на ЄС чекає "фрекзіт", нові "національні фронти" та привид скорого й безславного кінця.

А поглиблення євроінтеграції, на яку явно націлений новий президент Франції, неминуче призведе до зіткнення між "різними Європами" всередині ЄС. До зіткнення між Німеччиною, яка хоче витрачати зароблені гроші на покращення життя своїх громадян, і Грецією, яка хоче брати в борг – і не віддавати. Між тією ж Німеччиною та Францією, які готові приймати мігрантів (на думку Макрона, Меркель прийомом мігрантів "врятувала колективну честь Європи"), і Польщею та Угорщиною, які приймати мігрантів не збираються. Між Польщею та Прибалтикою, які вважають, що Європа має істотно збільшити свій оборонний потенціал – і Німеччиною та Італією, які не горять бажанням це робити навіть під спільним натиском командування НАТО та президента США Дональда Трампа. Врешті-решт, існує Європа Угорщини, Кіпру та Італії, готових шукати спільну мову з Володимиром Путіним, Європа Польщі та Прибалтики, готових будувати "східний обороннний вал", і Європа Берліну та Парижу, які хочуть "урезонити Вольдемара" – хоч і сумніваються в можливості практичної реалізації цього завдання. Сам Макрон, до речі, схильний до антиросійської риторики помітно делікатнішої, ніж практикована у Варшаві чи Талліні, але помітно дорсткішої, ніж берлінська.

Цим "різним Європам" доведеться зустрітись за столом переговорів і намалювати своє спільне майбутнє. Або зрозуміти, що спільного майбутнього у них немає в принципі, і все, що їм залишається – це цивілізоване розлучення.

Макрон, учень Поля Рікера, талановитий економіст і блискучий переговорник, схоже, готовий зробити все можливе, щоб зберегти ЄС в сьогоднішніх кордонах. Але не в сьогоднішньому виді – оскільки він явно вважає, що внутрішні, структурні суперечності всередині ЄС становлять небезпеку для його цілісності.

І якщо йому, за діяльної підтримки Берліну, вдасться намалювати такий проект європейського майбутнього, на який будуть згодні і Варшава, і Афіни, і Берлін з Парижем – то він ввійде в підручники з історії. Якщо ж, з іншого боку, активні структурні реформи, подальша не те щоби централізація економіки, але вироблення обов'язкових "спільних правил" її функціонування для всіх держав ЄС, на чому наполягає Макрон, виявляться неприйнятними для істотної частини членів ЄС, то це, природно, значно посилить відцентрові процеси. Хоча, з іншого боку, цілком можливим є і такий варіант, за якого скорочення кількості членів ЄС може піти на користь ідеологічній єдності та керованості європейської спільноти. В будь-якому разі, нудним президентство Еммануеля Макрона, скоріше за все, не буде.