8 кланів Узбекистану: Хто претендує на трон померлого Карімова (КАРТА)

Тонкий і ненадійний баланс сил, вибудований узбецьким президентом Карімовим, може після його смерті перерости в повноцінну міжкланову війну за "ташкентський трон"

Журналіст відділу «Світ»
8 кланів Узбекистану: Хто претендує на т…

Сьогодні нарешті офіційно повідомили, що президент Узбекистану Іслам Карімов закінчив своє земне життя.

„Кланова демократія”, яку впродовж багатьох років підтримував у своїй країні Карімов, насправді може видатись українцям близькою і рідною. Як свого часу Леонід Данилович турботливою рукою керував українськими олігархами, підставляючи держбюджетну допомогу ослабленим і пускаючи в хід силовий державний „дрючок” проти надміру самовпевнених, точно так само чинив і Карімов.

Єдина різниця – що замість конкретних олігархів ця політика здійснювалась стосовно політичних кланів, базою для самоідентифікації яких була географічна ознака. При тому клани в Узбекистані не мають жорсткого етнічного, релігійного чи іще якогось обмеження – і потрапити в них можуть навіть представники інших народів – таджики, киргизи чи татари.

Чи чекає на Узбекистан війна кланів - фото 1

Найпотужнішими і найвпливовішими на даний момент є Ташкентський та Самаркандський клани. Обидва вони достатньо широко представлені в структурі узбецької виконавчої влади та силових органів. Традиційно Самаркандський клан має вплив на МВС, Ташкентський - на Службу національної безпеки Узбекистану, хоча впродовж останніх трьох років відбулась „рокіровка” – тепер Ташкентський клан контролює МВС (міністр Адхам Ахмедбаєв), а шеф СНБ Рустам Іноятов дедалі більше підпадає під вплив "самаркандців".

Основа благополуччя Самаркандського клану – сільське господарство, яке дає помітну частину прибутків країни. Натомість Ташкентський клан контролює помітну частину промисловості та фінансового сектору.

Ключовою постаттю Самаркандського клану є прем’єр-міністр країни Шавкат Мерзяєв, який займає свою посаду з 2003 року. Його опонентом можна назвати ташкентця, міністра фінансів Рустама Азімова. Останній, до речі, закінчивши магістерську програму в Оксфорді і маючи зв’язки серед західних банкірів вважається одним з найбільш прозахідних узбецьких політиків, в той час як Мерзяєв позиціонує себе як традиціоналіста.

При тому і сам Карімов формально є членом Самаркандського клану – але при тому впродовж років активного правління він робив все можливе, щоб позиціонувати себе „над сутичкою”, оскільки явні симпатії до „своїх” негайно дестабілізували б систему міжкланових стримувань і противаг.

У трійку лідерів входив колись і потужний Ферганський клан, але його вплив було жорстоко і послідовно знищено самим Карімовим Причина полягала в тому, що за антиурядовими виступами 2005 року в Андижані та інших узбецьких містах, які Карімов був вимушений втопити в крові (тоді урядові війська стріляли по беззбройних демонстрантах, залишаючи сотні вбитих) на думку узбецького президента, стояли саме представники ферганського клану, які вирішили „розхитати човен”. Так воно було чи ні – хтозна, але в результаті Ферганський клан практично втратив вплив на владу, а ті його члени, в лояльності яких до Карімова не сумнівався і він сам, розпорошились по інших кланах.

Окрім вищезгаданих, в Узбекистані діють ще й Бухарський, Хорезмський, Кашкадар’їнський, Сурхандар’їнський та Каракалпакський клани. Але їхні позиції в центральній владі відносно слабкі, тому для вирішення проблем у столиці вони, зазвичай, вимушені вдаватись до послуг "ташкентців" та "самаркандців". Що, втім, не скасовує того факту, що „провінційні” клани користуються немалим впливом на периферії і в органах місцевого самоврядування.

І от уся ця складна напівфеодальна структура, яка впродовж років існувала, покладаючись на принцип „краще поганий мир з Карімовим на чолі, ніж добра міжкланова війна”, опинилась перед потребою визначити, хто прийде замість Карімова в разі його смерті. Одним – найпростішим – варіантом могло би стати отримання президентської посади молодшою донької Карімова Лолою, яка б теж позиціонувала себе „над сутичкою”. Варіант цей впродовж певного часу намагався реалізувати і сам Карімов, коли минулого року заговорив про потребу Узбекистану в „молодшому та енергійнішому лідері”, який би гарантував всім кланам збереження їхніх позицій при центральній владі.

Втім, судячи з того, що ніякого практичного наслідку ці розмови не мали, цілком логічно буде припустити, що президент не зумів переконати лідерів кланів визнати його доньку наступницею. Тут міг зіграти навіть чисто статевий фактор – якщо в США всі стримано дивуються з можливості появи першої жінки-президента, то що вже говорити про Узбекистан?

Тому складається враження, що „війни за трон” Узбекистану не уникнути. Єдина надія, що „війна” ця обмежиться словесними протистояннями, апаратними іграми і „гарячою” виборчою кампанією, а не переросте у відкритий силовий конфлікт. Бо, маючи чималий шмат кордону з Афганістаном і достатньо потужне ісламістське підпілля, Узбекистан, в разі ослаблення центральної влади, має всі шанси повторити долю Сирії, Іраку чи Лівії.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme