Навіщо Путіну сильний Ляшко

Петра Порошенка можна вже привітати із серйозним внутрішньополітичним досягненням - створення опозиційної до нього коаліції в новій Верховній Раді апріорі неможливе. Більше того, характерних для будь-якої демократії системних опонентів, які контролюють владу, пропонують альтернативні шляхи розвитку і, як наслідок, сприяють ефективному функціонуванню всієї політичної системи, зараз в Україні просто не спостерігається. Є або деморалізована п'ята колона Кремля, яка своїми марними спробами дискредитувати і підірвати легітимність інститутів держави віддалено нагадує позасистемну опозицію. Або соратники Порошенка по Революції гідності у вигляді «Батьківщини», «Народного фронту», «Свободи» та інших менш знакових учасників Майдану, чия нелояльність до президента має свої чіткі межі в силу спільного протистояння спочатку авторитарному режиму всередині України, а потім російській агресії, спільної участі в постмайданній владі і діях на одному, по суті, електоральному полі, пише «Деловая столица».

Щоправда, у сучасній Україні існує ще один підвид - квазіопозиція з політичних блазнів, до організації якої доклав руку Сергій Льовочкін ще за часів свого керівництва президентською адміністрацією Віктора Януковича. Тепер Льовочкін підсовує «дружні» псевдоопозиційні проекти новим господарям Банкової, знову обіцяючи всілякі зручності для влади при заповненні ніші уявних її опонентів. Втім, під час своїх презентацій у вищих сферах професійний ляльковод свідомо замовчує про дві обставини.

По-перше, у своїй діяльності квазіопозиціонери продовжуватимуть орієнтуватися насамперед на самого Льовочкіна, який тим самим лише посилить свої позиції в перманентних торгах із Порошенком. А по-друге, все, що робить один із лідерів неформальної групи «РосУкрЕнерго», в обов'язковому порядку узгоджується з Кремлем, тож за безневинними, на перший погляд, витівками політичних акторів, які грають у пристрасних українських опозиціонерів, ховається довготривалий російський інтерес.

«У питаннях Донбасу ми визнали свою залежність від рішень агресора. Це і є справжні і поки що єдині результати «мирного плану» Путіна-Порошенка. Бо наші військові і мирні люди продовжують щодня гинути. Але в гонитві за ілюзорним миром ми відмовилися бути господарями на своїй землі, принаймні в її східній частині та в Криму. І це саме те, чого хотів Путін», - такі останні новини від Олега Ляшка наводить офіційний сайт Радикальної партії. З одного боку, його слова в стилі грубої правди для непосвячених у глибини геополітики і військових стратегій обивателів, але з іншого - неприкрите сіяння серед простих патріотів пораженських настроїв плюс відверте бажання «каналізувати» самі антипутінські ідеї, опошлити їх і тим самим зробити маргінальними. А це саме те, чого хоче Путін.

У новому парламенті Ляшко не тільки обзаведеться своєю фракцією, а й посилить роботу зі «спуску в каналізацію» всіх слушних ідей і пропозицій, які витають в українському суспільстві. Паралельно головний «радикал» виступить організатором безлічі провокацій, у тому числі масових депутатських бійок з приводу і без (тренувальний процес «безкомпромісних сутичок» у виконанні «ляшковців» нині можна споглядати практично на кожному засіданні Київради) з обов'язковим залученням до процесу комбатів добровольчих батальйонів, які зайдуть у парламент за списком Радикальної партії, а якщо вийде - і інших помітних ветеранів АТО незалежно від партійної прив'язки. Глобальна мета цієї задумки - дискредитувати в очах української та світової громадськості Верховну Раду в цілому і добровольчі батальйони зокрема. Тож першорядним завданням бойових командирів, які перекваліфікувалися в нардепи, буде максимально дистанціюватися від зрежисованих Ляшком вистав під куполом і ретельно підготуватися до зустрічних «радикальних» звинувачень на адресу комбатів у кнопкодавстві і протиранні штанів, «у той час як наші військові і мирні люди продовжують щодня гинути». Кому вигідна така практика, можна вважати риторичним запитанням.

Гратимуть у жорстких опозиціонерів у новообраній ВР і інші дружні Льовочкіну проекти - «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка та «Сильна Україна» Сергія Тігіпка. Якщо, звісно, їхні послуги не будуть потрібні для створення міцної парламентської більшості. У цілому політична драматургія і Гриценка, і Тігіпка більш стримана, ніж у Ляшка, і розрахована на інтелектуальну публіку у відповідно «постпомаранчевому» та колишньому «синьо-білому» електоральних секторах. Але суть їхніх прикладних зусиль залишається та ж сама: іноді сокирне критиканство, загорнуте в обгортку «слушних порад», а іноді витончений мас-медійний тролінг знову ж таки без пропонування особливих альтернатив.

Від чого енергетика негативу в українському соціумі накопичується, що може викликати хіба що захват у Кремлі, але у відсутності «глибокого буріння» з боку квазіопозиціонерів для влади зберігається зручна ілюзія безболісних комариних укусів, на які можна не звертати уваги.