Як не програти війну Росії. Рецепт, про який нам бояться говорити

Або чому нам брешуть, що призовники не будуть воювати

Як не програти війну Росії. Рецепт, про…

Звільнення Надії Савченко, що супроводжувалося розмовами росіян про найвищу моральну планку путінського гуманізму та заявами про підтримку "повернення Донбасу з міркувань гуманізму" в купі з переговорами щодо поліцейської місії прогнозовано наштовхують українців на думку про нову "зраду". Мовляв, Путін знову намагається втюхати Україні Донбас на власних умовах, а Захід готовий на це погодитися аби тільки позбутися врешті головного болю під назвою "Україна". Мовляв, ціна за Савченко може бути значно вищою, ніж двійко майже нікому не цікавих в Росії гібридних спецпризначенців.

Власне нічого дивного в таких міркуваннях немає. Українське суспільство схильне до подібних "зрад" давно і з однієї простої причини – ми є заручниками Мінських домовленостей, а, точніше кажучи, дипломатичного способу вирішення конфлікту, в якому не можемо собі дозволити говорити з позиції сили, перш за все тому, що цієї сили в нас недостатньо. Якими б мужніми та потужними не були наші вояки, російській армії ми поступаємося надто серйозно.

Отже, війна один на один з Росією (забудемо про союзників, їх просто немає - в України є лише "партнери"), в більш чи менш гарячому її варіанті, буде для нас реальністю ще досить довгий час. Мова йде про роки, а то й навіть про десятиліття. На наше щастя, сили Росії теж не такі вже й нездоланні, як вважає більшість прихильників Путіна. Принаймні самими лише "гібридними" зусиллями завдати українській державності непоправної шкоди Путін не може. Отже жити в умовах гібридної війни і під "дамокловим мечем" війни повномасштабної нам доведеться ще довго, і єдиний наш шанс перемогти у цій війні в довгостроковій перспективі – це досягнення паритету з Росією у військовому плані, і саме таку мету мають ставити перед собою державні мужі, адже усі "плани Мореля", які напишуть нам на Заході чи Сході, гарантовано міститимуть "зраду", якщо ми не будемо спроможними дати на них реальну збройну відповідь.

Як не програти війну Росії. Рецепт, про який нам бояться говорити - фото 1

Тут треба обмовитися, військовий паритет з Росією жодним чином не означає, що ми мусимо отримати ядерну зброю та щонайменше мільйонну армію з тисячами танків. Всі ми чудово розуміємо, що створити ядерну зброю нам просто так ніхто не дозволить ані на Заході, ані на Сході, а на оборонні видатки на рівні Росії ресурсів нашої держави вочевидь не вистачить. Під паритетом, швидше мається на увазі, досягнення такого рівня підготовки, оснащеності та чисельності наших збройних сил, аби агресія проти України (зрозуміло, що не ядерна) коштувала значно дорожче, ніж можливий зиск від перемоги у війні. І така мета цілком досяжна. Більше того, в історії чимало прикладів, коли країни зі значно меншим людським та ресурсним потенціалом ніж Україна протистояли цілим імперіям. Перше, що спадає на думку це Фінляндія, яка відстояла свою незалежність в дуже кровопролитній війні зі сталінським і наскрізь мілітаризованим СРСР. Звісно, Сталін міг дотиснути колишню провінцію Російської імперії, аби кинув на війну з нею усі можливі ресурси, от тільки практичного сенсу класти в снігах Суомі сотні тисяч красноармійців, щоб отримати вщент зруйновану територію, просто не було.

Ще один яскравий приклад це невеличка гірська Швейцарія, яка от уже 200 років є вічно нейтральною. І цю її нейтральність забезпечила аж ніяк не повага Вільгельма ІІ чи Адольфа Гітлера до Паризького мирного договору 1815 року, а вражаючі мобілізаційні можливості, економічна та фінансова потужність та сприятливий для ефективної оборони гірський рельєф.

Нц і про приклад Ізраїлю вже говорено переговорено.

Отже, єдиний наш шанс не залишатися вічною жертвою агресії, та скаржиться то у Брюссель, то у Вашингтон, це поставити собі за мету, приміром, до 2025 чи навіть 2030 року відбудувати такі Збройні сили, які будуть здатні, щонайменше, ефективно побудувати оборону проти усієї військової потужності імовірного противника, який для нас уже давно не імовірний а цілком реальний.

Як цієї мети досягти – питання уже більш складне, але знову ж таки аж ніяк не неможливо. Спершу потрібно, донести до мозку кожного українця, що наша країна все ще знаходиться в стані війни і ця війна стосується кожного. Російські танки у Харкові, чи навіть у Києві, – це не псевдонаукова фантастика, а цілком імовірний сценарій. Більше того, це справа лічених годин, якщо на лінії зіткнення на Донбасі, щось піде не так. І для того, аби цього не сталося кожен має вносити свій внесок у оборону країни, і це не лише 1,5% податку на АТО чи проблеми поодиноких волонтерів.

Як не програти війну Росії. Рецепт, про який нам бояться говорити - фото 2

По-друге, усі розмови про виключно контрактну армію треба відкласти, щонайменше, до моменту розпаду Росії та її ліквідації як геополітичної реальності. Ситуація складається так, що призову на строкову службу Україні не уникнути ніяк. Більше того, раніше чи пізніше строковики служитимуть і в зоні АТО, адже 40-ка та 50-річні мобілізовані та контрактники через певний час закінчаться з цілком очевидних біологічних причин. Тому рано чи пізно призовники будуть воювати. І не треба брехати, що цього не буде. Краще почати популяризувати українську армію вже зі школи і не ховати дітей від правди про війну і реалії, які чекають нашу країну в майбутньому. Якщо ми не змогли захистити наступне покоління, то, принаймні, давайте його навчимо самим захищатися, а не ховати голову в пісок, як це роблять наші теперішні керівники.  Що стосується чоловіків в тилу, то їм було б не погано організовано чи періодично проходити курси військового вишколу в рамках територіальної оборони чи в якихось інших структурах.

По-третє, державі варто всерйоз замислитися щодо легалізації придбання громадянами (звісно, не всіма, а тими, хто відповідає критеріям законослухняності та психічного здоров'я) нарізної вогнепальної зброї, в тому числі і автоматичної. Окупація країни, де велика кількість громадян має власну зброю, набої і, нехай навіть і теоретично, може вразі чого організовано відстрілюватися, - річ значно менш приємна, ніж встановлювати контроль над районом з беззбройним населенням.

По-четверте, влада не лише повинна забезпечувати військо відповідними матеріально-технічними засобами (боєприпаси, техніка, одяг тощо), а робити усе можливе, аби воякам служилося максимально комфортно, на скільки це можливо в умовах війни. Принаймні на третій лінії оборони, де бойових дій нема, а вояки більше відпочивають після передової, цілком можна облаштувати більш-менш комфортне житло і більш-менш пристойні умови для нормального відпочинку. Включно з барами, де б наливали хоча б по вихідним. В цьому аспекті також необхідна військова логістика та постійна ротація особового складу, і цього особового складу має бути достатньо аби її забезпечити.

Що стосується сучасного озброєння, то в Україні є свій досить великий промисловий потенціал для виробництва зброї і техніки. І тут надважливо випалювати усю можливу корупцію навколо виробництва, постачань та ремонту військового обладнання і зброї просто розпеченим залізом. Спроби особисто збагатитися на оборонних замовленнях, які призводять до економічних втрат чи затримки в часі – це ні що інше як зрада і саботаж. Пожиттєве і крапка.

До того ж українська дипломатія має продовжувати роботу в питанні постачання від наших західних партнерів високотехнологічного летального озброєння. Звісно, цього на Заході не надто хочуть, але той факт, що Мінські угоди вочевидь зайшли в глухий кут, а Україна серйозно налаштована боротися з агресором, може спрацювати.

Власне, цей перелік аж ніяк не вичерпний і його можна продовжувати ще дуже довго. Але головне в тому, що від психології "зради" ми маємо прийти до психології "боротьби". І тільки тоді може бути перемога.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme