Як українці за грою в антикорупціонерів проґавили народження головної проблеми країни

Однією із характерних особливостей українського суспільства є бажання побігати стадом за тими чи іншими банерами, пограти у ту чи іншу захопливу гру. Після катастрофи 2014-2015 років, коли було не до подібних розваг, коли йшла повноцінна війна, коли були захоплення Слов'янська і Маріуполя, Іловайський котел і Дебальцеве – українці, заспокоєні другим Мінськом, озирнулися і побачили навколо багато цікавих гасел.

Наприклад, "ворог не в Кремлі". Яке плавно і акуратно (все ж працювали люди досвідчені, які дещо вміють) трансформувалося у ідею "головною проблемою України є корупціонери". Ідея виявилася привабливою – завжди ж зручно і комфортно вважати, що у всьому в країні винен хтось, особливо такий одіозний, як "розкрадачі державної власності", - тому наступні роки в Україні пройшли під гаслом "Більше боротьби з корупціонерами, більше антикорупційних структур, хороших і різних".

Звісно, в Україні були і є люди, які не бігають у стаді за пастухами. Наприклад, журналіст Віталій Портніков, який у своїх статтях не раз натякав, а пізніше просто в лоб писав (українському читачу натякати – тільки час втрачати), що корупційна система не аж така страшна, як її малюють, а до того ж завдяки певним особливостям є навіть гарантом якої-не-якої демократії та змінюваності влади. (Для тих, хто зараз згадав про Януковича і готується розбити логіку як автора цієї статті, так і пана Портнікова, він заздалегідь пояснив, що Україна часів президентства Проффесора була не корупційною, а мафіозною країною. А це, погодьтеся, різні речі.) Але скільки таких портнікових на усю Україну? І як сприймалися ці його слова широким загалом – якщо взагалі якось сприймалися? Вони ж не такі прості і привабливі, як антикорупційні волання різних ще вчора невідомих персонажів, над ними треба думати…

Ні, в боротьбі із корупціонерами нічого поганого немає. Навіть у такій, дещо дикуватій і примітивній, як це відбувається в нашій країні. Погано інше. Те, що за кулісами, відволікаючи суспільством вправним жонглюванням між НАБУ, НАЗК, САП та іншими абревіатурами – росла сила зовсім іншого характеру. Сила, яка після початку виборчого процесу вийшла на авансцену. І як вийшла. Буквально за один тиждень ці "національні дружини і корпуси" встигли заявити про те, що готові застосовувати силу на дільницях у день голосування – під благовидним приводом, звісна річ, - а потім влаштували спробу чи то налякати Банкову, чи то навіть захопити її. І теж, до речі, борючись за святе діло – проти страшного корупціонера Гладковського, якого неодмінно треба заарештувати. (Пізніше ці ж структури влаштували схожу акцію в Черкасах і навіть захопили сцену, хоч і після від'їзду Порошенка.)

До речі, під час цієї силової акції на Банковій був помічений керівник "нациків", народний депутат (тобто людина, яка має повну недоторканність) Андрій Білецький. Той самий, за якого так активно і захоплено проголосувало аж 33 відсотки громадян у 217-му виборчому окрузі, що на півночі столиці. Ну справді, як було не проголосувати, коли головним суперником Білецького був страшний антикорупціонер і колишній нардеп від Партії Регіонів Вадим Столар. А тут свій, патріотичний, молодий!

І навіть те, що Білецький свою роботу в парламенті взагалі не виконував, з'явившись у залі засідань "за даними реєстрації депутата за допомогою електронної системи" лише тричі за усю каденцію – засмутило далеко не усіх. Бо це ж все-таки не якийсь там Столар…

От тільки іронія долі в тому, що всі ці столари, усі ті страшні корупціонери, якими так активно лякали електорат спеціально навчені люди, і яких цей електорат так активно лякався – вони вороги із дуже обмеженим радіусом дії. І навіть у нинішній Україні, яка цими корупціонерами заповнена нехай і не так, як Німеччина 1946 року екс-нацистами, але досить серйозно – навіть в таких умовах в країні відбуваються якісь зміни, проходять якісь реформи, йде який-не-який економічний ріст. Корупціонери, вибачте за такий неприкритий цинізм, вигідні тим, що вони не посягають на країну, як таку. Так, вони можуть стати допоміжними інструментами в руках януковичів – згадайте, як всі ці депутати, які табунами бігають з фракції у фракцію, голосували за диктаторські закони 16 січня. А можуть стати допоміжними інструментами у інших руках – подивіться, скільки разів навіть деякі члени фракції "Опоблоку", не кажучи вже про такі уламки біло-синього айсбергу, як "Воля народу" та "Відродження", голосували за потрібні для євроінтеграції закони. Тут вся суть у тому, хто має доступ до важелів управління.

А Білецький і Ко, всі ці "Нацкорпуси" і "Нацдружини" – це явища іншого порядку. По-перше, вони не мають негативного шлейфу у широких масах, тих самих, в яких думати не те щоб заборонялося, але цей скілл і не культивується. Вони грають роль патріотичних, а у історії із спробою прорватися на Банкову, ще й антикорупційних сил – а це у тих самих широких масах однозначно викличе як мінімум схвалення, а то й щире захоплення.

…Знаєте, я згадав відразу дві цікаві історичні аналогії. По-перше, з маршем "Нацдружин", який пройшов 2 березня в центрі Києва. Ось він.

 

Марш Нацдружин у центрі Києва pic.twitter.com/DQ1kTCBEYn

— Ukrinform (@UKRINFORM) 2 березня 2019 р.

 

Нічого не нагадує?

А якщо так?

Це, між іншим, кінець 20-х, тобто НСДАП і особисто білий вождь… вибачте, фюрер арійської раси Адольф Гітлер ще аж ніяк не при владі. Це час, коли Націонал-соціалістична робоча партія Веймарської республіки набирала на виборах до бундестагу більш ніж скромні 2,6% і проводила до парламенту 12 депутатів. Це потім, всього через 2 роки, перші три позиції на парламентських виборах займуть соціал-демократи, наці і комуністи, а ще за 3 роки виборів не стане як таких.

І ще одна, значно ближча за часом, але майже така ж за глибиною аналогія. На Росії 90-х головним жупелом електорату були дві категорії – це чеченці та олігархи. І от в кінці десятиліття до влади на посаду поки що лише прем'єр-міністра, але із відвертим і навіть озвученим тодішнім керівником держави прицілом на майбутнє президентство приходить людина, що починає боротися з обома цими спільнотами. І це – як Друга чеченська війна, так і "розкуркулення" олігархів – викликає у російському суспільстві щире захоплення. І не тільки у російському – в Україні також захоплювалися молодим президентом Володимиром Путіним і зітхали, чого, мовляв, нам так не пощастило.

Обидві ці історії пов'язані між собою однією ключовою рисою. Слабкістю держави. І веймарська Німеччина, і єльцинська Росія не могли простистояти натиску Гітлера і Путіна. Їм просто нічого не залишалося, як здатися цим кумирами охлосу (натовпу). А що було далі, після парламентських виборів-1933 у Німеччині та президентських-2000 на Росії, ви чудово знаєте.

І потім вже ніхто й не згадував про те, які погані були корупціонери, що із ними, як виявилося, можна було співіснувати і боротися. Просто всі ці спогади були уже абсолютно безглузді – в нацистській чи рашистській країні.

Звісно, Україні імені Білецького, Україні "Нацдружин" до вищезгаданих прикладів дуже далеко. Але це не тому, що їм не потрібно більшого. Просто у нинішньої України є ще запас міцності – попри війну, попри купу інших проблем. Україна ще має чим і як протистояти. Але ніколи не забувайте слова чеського письменника Юліуса Фучіка, слова, якими закінчується його найвідоміша книжка – "Lude, milovaljsem vas. Bdete!" Люди, я любив вас. Будьте пильними!

До речі, ця книжка називається "Репортаж із зашморгом на шиї". І це зовсім не переносне значення – бо написав її Фучик у німецькій в'язниці, а за кілька місяців по завершенню твору, 8 вересня 1943 року, письменника повісили.

Може, не варто повторювати чужі помилки і надягати собі на шию зашморг власними руками?