Коли через "криворізьку юриспруденцію" ЄС запропонує Путіну ввести війська

Коротке перебування у будівлі Адміністрації президента організації під назвою "У Зеленського" викликало у громадян України різні емоції. В тому числі й сміх (що, певно, для представників шоу-бізнесу має бути найвищою похвалою, але ми зараз не про них). Ну дійсно, як ще можна реагувати на ті відверті ляпи, на воістину цирковий виступ Данилюка у порожній кімнаті, на висолоплений Зеленським – як мінімум формально – язик під час виконання державного гімну. На вчорашній виступ і рівень аргументації представника президента у Конституційному суді. Бачите, навіть перший абзац цього тексту побудований таким чином, щоб викликати у вас, шановні читачі, посмішку.

Але давайте не будемо поспішати сприймати все за чисту монету. Люди, які приходять до влади у багатомільйонній країні – нехай навіть за допомогою чудового маніпулятора під назвою "телевізор", – за визначенням не можуть бути настільки примітивними. І, навіть попри славну школу криворізької юриспруденції, не знати законодавство аж настільки. Тож пропоную поглянути на ситуацію під дещо іншим кутом. Уявіть собі, що всі ці "політично-квартальні" виступи, заяви і укази – це все всерйоз і заздалегідь сплановане. А отепер дайте собі відповідь на питання – якщо це так, то навіщо?

І, коли шукатимете відповідь, не забудьте варіант під назвою "дискредитація". Так-так, дискредитація. Ні, не Порошенка, Гройсмана, попередників чи опонентів. Йдеться, можливо, про дискредитацію державних інституцій, як таку. Дискредитацію усієї держави під назвою "Україна" в цілому (не країни. Не плутайте ці два поняття).

Навіщо це Зеленському і компанії? Продовжуємо уявляти. Ситуація в Україні доходить до такої точки, де уже ніхто нікого не сприймає, ніхто нікому не вірить, ніхто ніякі державні інституції не сприймає всерйоз. Як називається ця ситуація? Правильно – анархія. І отут, в цей момент, на політичну арену виходить одна сусідня країна (з якою ми поки що воюємо, хоч і потихеньку перестаємо стріляти). Виходить і говорить своїм опонентам, у першу чергу із Європейського Союзу – друзі, ми взагалі-то готові і до виконання Мінських угод, і до подальшого вирішення донбаської проблеми, але. Ви ж бачите – там просто немає з ким співпрацювати. Ми вам скільки років говорили про failed state, про "країну 404"? А ви все не вірили, думали, ми жартуємо, смаленого дуба правимо. Ну от, подивіться – все ж точно так, як ми й описували. У них взагалі держави немає. Бо вони нездатні самостійно побудувати навіть простеньку, елементарно функціонуючу державну систему. Давайте, може, ми з вами (тобто в основному ми, бо ми тут під боком, у нас спільне минуле, спільні культурні цінності – одним словом, ми їх краще знаємо, ми в курсі, що їм потрібно) для початку побудуємо тут щось притомне. На наших, звісно ж, умовах – бо навіщо нам тут безкоштовно державним будівництвом займатися…

Ви вже здогадалися, яким буде цей проект "Україна під зовнішнім (читайте – російським) управлінням"? Правильно. Повернення Донбасу на умовах федералізації чи навіть конфедералізації. Відмова від курсу на ЄС і НАТО ("вам отаке от потрібне? Та у вас он із значно притомнішою Грецією скільки проблем було"). Можливо, відмова від інших надбань 2014-2019 – нові депутати знищать закон про мову, Філарет, у якого наче біси вселилися, доб'є ПЦУ…

Який у всьому цьому інтерес Ігоря Коломойського – спитаєте ви. Можливо, і ніякого. Але вам же обіцяли деолігархізацію? Обіцяли. Ну от вона і відбудеться. До речі, про деолігархізацію. Є по сусідству з Україною така країна Молдова. Де зараз, по суті, саме цей процес і відбувається. Тільки там олігархів не кілька, як в Україні, а один – Влад Плахотнюк. І саме його зараз "об'єднана коаліція" у складі Росії, ЄС і США намагається вгамувати. Для загального блага. Загального свого блага. Відмінність Молдови від України ж у тому, що там давно усі сторони домовилися по Придністров'ю – і Кишинів, і Тирасполь, і Москва, і Брюссель, і навіть Вашингтон. І все те, що відбувалося до цього олігархічного бунту – було просто "боротьбою нанайських хлопчиків". А у України таких "донбаських" домовленостей із Росією – як у Молдови "придністровських" – немає. Принаймні, не було. До перемоги на президентських виборах Володимира Зеленського. А якщо з'явилися опісля?

Як би там не було, які б підводні течії не омивали будівлю на вулиці Банковій – дискредитація державних інституцій є страшним політичним гріхом. Бо у перспективі, причому значно короткостроковішій, ніж ви собі можете уявити, цей процес призводить до втрати керованості країною. І далі є лише два варіанти – або анархія, безвладдя, або зовнішнє управління. Щодо першого – я просто нагадаю, що анексія Криму розпочалася саме у той момент, коли в Україні панувало відносне безвладдя (парламент ще функціонував), інспіроване, як ми тепер розуміємо, саме з-за поребрика. Чи ж не чекає – а насправді, готує – Москва такий новий період безвладдя для подальших активних дій?

Щодо зовнішнього управління. Ви упевнені в тому, що ЄС – для якого активність Порошенка із встановлення суб'єктності України на геополітичній шахівниці, в принципі, стало в горлі добрячою такою кісткою (не забувайте, що на санкціях проти Росії вони втрачають гроші, і не тільки гроші) – не відмахнеться рукою від України? Ви впевнені в тому, що Євросоюз, принаймні, головні його гравці (Німеччина і Франція; хоча уже і з Польщі почало лунати про "необхідність нормалізації стосунків із Росією"), не захоче вирішити це набридливе, як муха в спасівку, питання, просто віддавши цю територію під контроль Кремля?

Україна досі існує як держава не тому, що вона комусь потрібна там, за кордоном – а тому, що вона змогла досі, протягом п'яти років війни, вистояти і зберегтися як більш-менш самостійна і адекватна (при усіх мінусах, так) державна одиниця. Україна існує тому, що хоче і демонструє для цього усе, що може. А якщо завтра виявиться, що "не хоче", та й "не може". Кому тоді буде потрібне її існування?