Як Еро і Штайнмайєр стали кращими друзями "зрадофілів"

Судячи з плану Штайнмаєра-Еро (точніше, їхнього тлумачення етапів виконання Мінських домовленостей), внутрішньополітична ситуація в Україні ще довго перебуватиме в стані турбулентності. Нам залишають дуже вузький простір для маневру: виконання франко-німецького дороговказу в обмін на гроші МВФ, безвізовий режим і продовження санкцій проти Росії. При цьому останній пункт для Берліну й Парижу досить болючий, тому вони ставитимуть ще й часові рамки.

Відразу після заяв міністрів закордонних справ Німеччини й Франції політично активну частину суспільства, яка, зазвичай, сидить у соцмережах, охопив вірус масштабної "зради". Глава українського МЗС Павло Клімкін запропонував профілактичну пігулку від цього вірусу: Європа не примушує нас ухвалювати закони про вибори на окупованих територіях та надавати їм особливий статус.

"Вони також розуміють, що потрібно просуватися шляхом політичного треку, потрібно просуватися шляхом звільнення заручників, без всіх цих компонентів нічого не буде - це вони і розуміють під "паралельно". Але вони не змушують нас, і ви можете про це з ними поговорити, спочатку щось ухвалювати, оскільки, якщо ми зараз це ухвалимо, це означає, що ті, кого зараз Росія поставила при владі, вони просто будуть легітимізовані і нічого більше", - зазначив Клімкін. Утім сказане звучить не надто переконливо.

І тому вже зараз можна зробити нарис сценаріїв, які розвиватимуться в Україні найближчим часом у зв’язку з "планом для Донбасу", озвученим високими європейськими гостями. Таких сценаріїв три – перманентна "зрада", парад популістів і хунта. Всі три влаштовують Росію, але становлять значну небезпеку для нашої держави.

Сценарій перманентної зради передбачає конфлікт навколо не те що прийняття, а навіть обговорення законів про вибори й статус окупованих територій. Нині добре помітна тактика "зрадофілів": у президентської партії в Раді з цього питання є лише один партнер – "Опозиційний блок", а "фронтовиків" Яценюка змушуватимуть проголосувати під страхом кримінальних справ проти Авакова та інших ключових діячів "НФ". Тобто, ніхто ні про що навіть не починав вести діалог, а "зрадники" - призначені.

Ця технологія була обкатана минулого року, коли йшлося про зміни до Конституції в контексті децентралізації. Опоненти влади мають якісних медійних персонажів, які говоритимуть про все, що завгодно, окрім, власне, реальних шляхів виходу з ситуації. Проте у них є й слабкий бік: в українському суспільстві існують не лише противники поступок, але й прихильники завершення війни за будь-яку ціну. І не факт, що перших більше. Вони просто активніші. Тому, можливо, епілогом сценарію стане не прийняття законів про "зраду", а всеукраїнський плебісцит, коли самі українці вирішать – нам потрібен мир, який межує з ганьбою, чи краще послати Берлін і Париж далеко-далеко з їхніми планами. Але у цьому випадку зростає небезпека прямого військового зіткнення з Росією.

Другий сценарій тісно переплетений з першим. Тема "ні – капітуляції" буде підкріплюватися іншими болючими темами – антитарифними виступами, самодіяльністю місцевих "князьків" в регіонах, провокуванням внутрішніх воєн у владних структурах, масованим виливом компромату на ключових представників влади. Простіше кажучи, ми станемо свідками параду популістів, які наближатимуть дочасні вибори і парламенту, і президента.

Епілогом цього сценарію стануть або перевибори, в результаті яких ми отримаємо в парламенті дві фракції – проросійські сили та популістів у масках демократів, незалежно від того, під яким брендом вони йтимуть до виборців, або ситуацію, коли довіра до влади впаде до мінімуму, парламент прийматиме рішення лише після постійних торгів, але виборів не буде. Принаймні, весною.

Як довго це триватиме? Тут все залежить від кількох чинників. По-перше, якщо з’являться результати, відчутні для кишені громадян, голоси популістів потроху стихатимуть. По-друге, якщо Штайнмаєр і Еро кажуть про припинення вогню на Донбасі в обмін на поступки з нашого боку, це не означає, що так воно й буде. Путіну не потрібен мир. Навіть ціною капітуляції Києва. Йому потрібна постійна нестабільність в нашій країні, війна всіх проти всіх. Це головне, що слід розуміти і суспільству, і політикам. Залишається лише сподіватися, що у популістів інстинкт самозбереження все ж переважає жагу до влади.

Тому що інакше може розгорнутися третій, найбільш небезпечний сценарій – військова хунта. Яка змете і їх. Це чи не найбажаніший сценарій для Путіна, він означатиме кінець України. Причому руками самих українців.