Коли українські академіки повитягають вату з голови

Публікація в київському академічному журналі відверто "ватної" статті такого собі кандидата соціологічних наук з "ЛНР" О. Лопати спровокувала гарячу дискусію про демократію та свободу слова, за якою якось загубилося чи не найголовніше питання - наукової цінності штудій пана Лопати.

Але все з початку. Пару днів тому статтю Лопати зі свіжого числа журналу АНУ "Соціологія: теорія, методи, маркетинг" оприлюднила в мережі журналістка Оксана Онищенко, прокоментувавши її з цілком природним обуренням: "У матеріалах круглого столу- замітка кандидата юридичних наук О. Лопати. Читаю і не вірю своїм очам. Не можна уявити, що це друкує академічний науковий журнал. І не можу не поділитися найяскравішими уривками. Революцію гідності пан Лопата називає державним переворотом і пояснює : "під неї були випущені величезні гроші, а не тільки пряники Нуланд" . "Основними її учасниками були маргінали з усієї країни, яким, власне, втрачати було нічого… Маргінали дуже хотіли забрати майно не лише у "донецьких", а й у "своїх" — "київських", "львівських", "рівненських" тощо"… "Сьогодні населення Донбасу систематично, у масовому порядку і з особливою жорстокістю знищується ЗС і Нацгвардією України, в тому числі і шляхом застосування заборонених міжнародним правом засобів і методів ведення війни".

"Круглий стіл був взимку, але опублікований саме зараз. У вступі (я так розумію, редакційному вступі?) написано, що стаття дає "стереоскопічний погляд" на проблему. Стаття називається "Луганськ: спекотне літо 2014 року". Вона розміщена не де-небудь, а в розділі "Наукове життя". Тобто все, що тут друкується, має стосунок до розвитку науки в державі Україна, я так розумію?" – додала Онищенко.

ЇЇ пост одразу ж розлетівся по ЗМІ і справа запахла скандалом. Більшість українських користувачів, звісно, обурення пані Онищенко розділили, але знайшлися й такі, що вважають публікацію матеріалів Лопати справжнім проявом демократії, плюралізму та свободи слова. Мовляв, "усі точки зору мають право бути опублікованими".

Найактивнішим захисником соціологічного журналу виявився доктор соціологічних наук з Луганська Ілля Кононов – людина з проукраїнськими поглядами, який, тим не менш, вважає пост Онищенко "доносом і закликом до політичних репресій стосовно журналу ". "Пані Оксана взяла лише один текст і робить висновки про журнал. Вона пише в стилі доносу, мабуть, очікуючи від державних органів репресій до редколегії за списком. Так би мовити, прошу розстріляти за списком до ранку", - зазначив Кононов.

Він пояснив, що сумнозвісний "круглий стіл", одним з учасників якого і був пан Лопата, "відбувся в Луганську підпільно", а "більшість тих луганських соціологів, які брали участь у круглому столі і чиї виступи надруковані, виступають проукраїнськи". "О. Лопата був єдиним, хто займав сепаратистську позицію. Правильно, що журнал не викинув його виступ? Так! Я вважаю, що редакція виявила мужність, надавши слово тому, хто мислить інакше. Під час круглого столу пана Лопату було піддано ніщівній критиці. Чому ж пані Оксана не цитує її? Колеги! Час відвикати писати доноси і з піною у рота доводити свою вірність тим чи іншим групам людей, ідеям, ілюзіям і т. Час починати мислити. І журнал "Соціологія: теорія, методи, маркетинг" одне з тих видань, яке допомогає розкувати свій мозок", - додав доктор наук, перевівши дискусію в нове русло.

Якщо раніше мова йшла лише про можливе банальне недбальство редколегії, яка відправила статтю в друк, не особливо переймаючись її змістом, то тепер руба встало глобальне питання – чи повинні академічні журнали публікувати статті на болючі теми, пов'язані з війною, від колег з ворожого табору, не розділяючи їхніх поглядів, а виключно заради торжества демократії, відданості принципам свободи слова, ну і з чисто ознайомлювальною метою.

І ось тут, здається, всі дещо підзабули, що мова йде не про суспільно-політичний часопис і не про науково-популярне видання, а про академічне соціологічне видання, головним критерієм відбору матеріалів для якого має бути перш за все наукова актуальність. Не будучи ані соціологом, ані науковцем, візьму на себе сміливість висловитися з цієї точки зору. Якусь наукову складову в роздумах пана Лопати побачити дуже і дуже складно. (Якщо ж дипломовані соціологи думають інакше нехай просвітять). Весь зміст трьох сторінок міркувань еленерівського "вчоного" зводиться до повторювання стандартних пропагандистських кліше, з яким всі українці давно ознайомлені і без "Соціології…". А це свідчить і про те, що проблем зі свободою слова в Україні немає, і більшість видань регулярно публікують точку зору людей з-за лінії розмежування. Як результат - жодний ватний аргумент поза нашої уваги не пройшов. І жодне суспільно-політичне видання за публікацію подібних "ватних роздумів" у зраді не звинувачується, якщо мова не йде про видання відверто пропагандистські.

Отже, питання, чи мало академічне видання публікувати опус сепаратиста Лопати, здається риторичним. Адже наукової складової він не містить, а просвітницьку функцію з цього питання успішно вирішують не спеціалізовані видання. Якщо ж уже і публікувати цей опус в "Соціології..." то з відповідними коментарями відповідних спеціалістів. В тому ж вигляді, в якому стаття пішла до другу, маємо те, що маємо – всеукраїнський скандал з репутаційними втратами для видання та редколегії з Національною академією наук і з високою імовірністю, що головні редактори (їх там двоє) залишаться без роботи.

До того ж київські академічні кола мають занепокоїтися і з інших причин, адже скандал з Лопатою вкотре викине на поверхню застарілі болячки української науки. В соцмережах уже нагадують про діяльність академіка Петра Толочка, який уже багато років популяризує московські історичні міфи про "єдіную дрєвнєрусскую народность" та "українців, як гілку єдиного з росіянами народу", видаючи в Москві монографії з доволі сумнівним змістом. Не зможуть не згадати і про одіозного радника Путіна Глазьєва, який і досі залишається почесним українським академіком. Та й взагалі, випестувана радянською системою українська академічна наука потребує декомунізації не менше, ніж наші площі, вулиці та міста, а мізки академіків – не менше мізків пересічних українців.