Відставка Клімкіна: Як Зеленський перетворює зовнішню політику на авантюру

Павло Клімкін вирушив у "політичну відпустку". Тон відеозвернення, записаного у будівлі уряду, недвозначно натякає на те, що йдеться не стільки про відпочинок від літньої спеки, скільки про намір самоусунутись від виконання обов'язків. Від яких парламент все ніяк не спроможеться позбавити посадовця, котрий вже неодноразово натякав на готовність звільнити своє крісло.

Вочевидь, після сьогоднішнього демаршу Клімкіна комітет Верховної ради із закордонних справ, який планував розглянути питання про звільнення Клімкіна і призначення міністром Вадима Пристайка лише 9 липня, буде змушений якось пришвидшити свої неспішні літні плани.

Немає сумніву, що озвучене сьогодні рішення Павла Анатолійовича - це результат не лише втоми від ударної роботи чи літньої спеки, але й гучного конфлікту із чинним президентом України Зеленським.

Той вичитав міністра, як хлопчака, за недостатньо активне узгодження позиції МЗС з президентом стосовно російської провокації із поверненням військових моряків. До цієї історії президент не був помічений в системному інтересі до зовнішньої політики. Але попри голосну й емоційну (щоб не сказати - істеричну) реакцію Зеленського, останній не привів жодного аргументу стосовно того, що реакція МЗС на російську ноту була неправильною чи незаконною.

Втім, демонстративна "відпустка" Клімкіна - це, здається, не тільки наслідок складних стосунків із очільником країни. Це ще й результат того, що Клімкін, по натурі - енергійний виконавець, який ідеально вписувався в команду Порошенка, адже останній особисто контролював і спрямовував зовнішньополітичну діяльність, у команду Зеленського явно "не вписався".

Загалом, в цій історії ніби й немає нічого особливо трагічного. Заміна команди попереднього президента - нормальна практика. Але саме у випадку з Клімкіним все виглядає трохи невесело.

Тут не йдеться про відставку, спровоковану профнепридатністю чи фатальною дипломатичною помилкою. Не йдеться і про відставку, спричинену існуванням нової команди і нової стратегії, в яку колишній посадовець "не вписується", оскільки цінностей нової команди не поділяє.

Бо в реальності нової команди не існує. І нової стратегії не існує. Судячи з історії із моряками, існує авантюрна лінія, "заточена" під те, аби перетворити міжнародну політику України у спосіб стимуляції та покращення електорального рейтингу чинного президента та його майбутньої парламентської політсили. Аналогічна модель стосунків, насправді, давно існує. На Росії. Де влада відчуває потребу у зовнішньополітичних "перемогах" щоразу, як рейтинг партії влади і одного її конкретного представника починає небезпечно опускатись.

А стосовно "нової команди", то про кандидатуру Вадима Пристайка, яким новий президент хоче замінити Клімкіна, Depo.ua вже писало. Якщо коротко - це чиновник, який свого часу був заступником Клімкіна і керівником апарату МЗС, де виконував непопулярну й конфліктну роботу із "кадрової розчистки" міністерства. Після ж тихо відбув на посаду глави місії України при НАТО. Простіше кажучи, Пристайко - також виконавець, як і Клімкін. Тільки без схильності до "самодіяльності", яка прорізалась у Павла Анатолійовича під кінець перебування на посаді. Пристайко, на відміну від Клімкіна, опинившись в ситуації відсутності директив із Банкової, "імпровізувати" не почне, а слухняно продовжить чекати на директиви. Незалежно від потреб ситуації.

І якщо подібний "слухняний виконавець" є не просто випадковою кандидатурою із числа лояльних до Зе-команди і хоч трохи обізнаних з дипломатією персон, а усвідомленим і прорахованим вибором Володимира Зеленського, то на українську зовнішню політику чекають далеко непрості часи.