Як добре мати хорошого пана: Чому українці президентів міняють, а місцеву владу - ні

Головою ОТГ селяни обрали людину, яка відсиділа за вбивство їхнього сусіда, багато мерів лишилися на посадах попри численні скандали за попередньої каденції. Якими міркуваннями керуються українці і чим можна пояснити такий вибір?

Як добре мати хорошого пана: Чому україн…

Чому президентів українці міняють як рукавички, а за давно вже ненависного мера голосують знову і знову? Чи справедливим буде вважати, що в регіонах є таке явище як неофеодалізм? Чому українці, якщо це стосується місцевої влади, готові пробачати їй будь-які злочини?

Про усе це та більше журналісти Depo.ua запитали експертів: політологиню Олесю Яхно, політичну психологиню Світлану Чуніхіну та соціального психолога Олега Покальчука.

 

Екснардеп Віктор Лозінський відсидів за вбивство чоловіка на мисливських угіддях, а тепер перемагає на виборах голови Підвисоцької ОТГ. Його виборці кажуть, що він - міцний господарник і хороша людина, а що там раніше було - всі вже й забули. Чому так?

Олеся Яхно:

На мій погляд, подібні явища пов'язані з тим, що у нас не працює інститут репутації. Можемо подивитися по складу ВР, де є гвалтівник і ще люди з сумнівними історіями.

З часом значимість біографії розмивається і люди просто про все забувають. Ви скажете – "вбивця". А люди живуть поточними проблемами і питаннями. Інколи буває так, що крадія, який порушив закон щойно, сприймають гірше, ніж вбивцю, який скоїв злочин раніше.

Олег Покальчук:

В мене є досить просте пояснення і воно ніяк не говорить про феноменальність цього випадку. По-перше, вбивство сусіда аж ніяк не є чимось демотивуючим, це ж не родич навіть. По-друге, злочинна поведінка за невеликими винятками у нас є нормативною з кількох причин. 

Традиційна недовіра людей до будь-якої влади передбачає, що оскільки ця влада завжди якась не така, її закони можна не виконувати і по можливості трохи красти, оскільки всі свято переконані, що держава їх обкрадає. Крім того, кримінальна поведінка формує більш конкретну соціальну етику, ніж будь-яка ідеологія, тому що вона базується на простому механізмі вигоди і покарання.

По-третє, ви не знаєте як всі односельці ставилися до загибелі людини, у вбитого напевне теж були свої вороги. І насамкінець, люди такого складу як Лозінський, є системними і ретельними у досягненні своїх цілей. На відміну від романтичних ледарів. Себто він системно працював з потрібною аудиторію, підгодовував її, – словом, тримав марку.

Світлана Чуніхіна:

Місцеві вибори вирізняються яскравішим "ефектом присутності" кандидатів  у житті громадян. Що меншим є населений пункт, то інтенсивніше виражений цей ефект. Безпосереднє знайомство з кандидатом запускає каскад психологічних механізмів, які керують нашим соціальним життям – конформність, лояльність, прагнення уникати конфліктів, заперечення негативних або відверто страшних аспектів реальності. Без цих механізмів люди не могли б взаємодіяти між собою.

Крім того, у невеликих громадах люди тісно залежать одне від одного і іноді це може призводити до подібних електоральних ексцесів.  Зрештою, не треба відкидати концепцію "банальності зла", за якої у близькому контакті потреба уникнути конфронтації сильніша, ніж жага справедливості. 

Більшість українських мерів будуть, судячи з усього, переобрані. І це за умови, що на багатьох із них містяни роками нарікали. Тим часом президентів українці змінюють легко, зазвичай не даючи їм і другого шансу. Чим можна це пояснити?

Олеся Яхно:

Одна з об'єктивних причин – пандемія коронавірусу. В умовах кризи люди обирають знайоме. Виборці вже знають, чого можна очікувати від чинних голів, їхні плюси та мінуси. До того ж, самі мери почали почуватися більш впевнено, тому що організаційно і фінансово у цей час на них впало більше відповідальності. 

Також конфлікт президента та місцевої влади мобілізував місцеві еліти, і вони зробили ставку на тих самих людей. 

Світана Чуніхіна: 

У суспільному сприйнятті президент – радше медіаперсона, медійний образ, а не звичайна людина. Ставлення виборця ґрунтуються на уяві, проекціях, абстрактних ідеях. Хоча президент видається винним в уьому, реально на безпосереднє життя виборця він не впливає. Цей вплив є скоріше уявним.  Саме тому розірвати контракт з президентом набагато легше, аніж з мером чи головою ОТГ, якого виборець знає особисто і з яким має безпосередні стосунки.

Чи можна казати, що в Україні - неофеодалізм? Як пояснити цю величезну жагу кожного українця до демократії і справедливості, загострене почуття власної гідності і водночас готовність бути приниженим і покараним місцевим паном, який дає роботу?

Олеся Яхно:

Я не згодна, що у нас є неофеодалізм або що ми рухаємося у цьому напрямку. Вважаю, що сам Київ помилково створив ситуацію, коли, обравши образ а-ля Лукашенко, влада почала вступати у конфлікт з місцевим самоврядуванням. Згадати хоча б дії попереднього глави ОП Андрія Богдана по відношенню до Віталія Кличка. 

Така поведінка і стиль з боку президента і його оточення неприпустимі, але підхід не змінюється. Наприклад, під час кампанії центральна влада стверджувала, що правильно протистоїть пандемії, а хиби дають місцеві влади, які хочуть "добре виглядати". 

Аби позбавитися ризиків можливого перекосу у бік неофеодалізму, потрібно завершити реформу децентралізації. Чітко розподілити повноваження, обов'язки та сфери відповідальності. 

Якщо б Київ дійсно хотів народовладдя, він не проводив сумнівні опитування, а почав би з місцевих рівнів, з маленьких питань, які покращують життя конкретного населеного пункту. Як розподілити кошти на місцях, на що вони підуть – ось до цього потрібно залучати людей. Якщо такі механізми самоврядування працюватимуть з самого низу, жодного неофеодалізму бути не зможе. Люди повинні впливати і тиснути на владу як на загальноукраїнському рівні, так і на місцевому. І, звісно ж, самим людям потрібно буде звикати до своїх прав, обов'язків та повноважень. Це не швидкий процес."

Олег Покальчук:

У суспільстві немає ніякої тяги до демократії, бо суспільство поняття не має, що це таке. Ті утопічні фантазії, яке суспільство вичитує з книжок, до реального механізму персональної відповідальності не мають відношення. А якийсь механізм виробляється, коли у ньому є персональна потреба. Якщо він не виробився, отже, для виживання це було зайвим.

Уявлення про гідність теж дуже сильно перебільшене романтиками. У кожному випадку конкретної виборчої кампанії у цієї гідності виявляється дуже конкретна ціна, як правило, не надто велика.

А власне романтизація – це спосіб мислення дуже невеликої кількості дуже грамотних людей, які про це багато пишуть від імені українського суспільства. Суспільство загалом не підозрює про їхнє існування.

Світлана Чуніхіна: 

Я б сказала, що неофеодалізм не з’являється, а він нікуди не зникав. Це загальний і сталий контекст, в якому значною мірою формуються соціальні та політичні відносини. Власне, дві українські революції були спробою розірвати квазіфеодальний політичний контракт, і ця робота досі не завершена.

Чи є суперечки і конфлікти щодо виборів та їхніх результатів у соцмережах нормальним явищем, чи це ще більше поляризує суспільство? 

Світлана Чуніхіна: 

Сперечатися про політику нормально. Проте соціальні мережі, які є інструментом політичних дискусій, значною мірою сприяють радикалізації таких суперечок. Це спостерігається всюди у світі. І це зафіксовано численними дослідженнями. Вплив соціальних мереж є досить потужним, проте це не означає, що ми повністю безпорадні і не здатні контролювати свою поведінку. Кожен з нас робить цей вибір сам – чи використовувати, наприклад, мову ненависті, відповідаючи на коментар свого політичного опонента."

Олег Покальчук:

Конфлікти через вибори – це абсолютно нормальний і здоровий процес, можливо один з небагатьох, який свідчить про демократичні тенденції.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"