Українські анахронізми від Кернеса до Шустера

Те, що відбувалося до 30 листопада, мирний протест, демонстративна неполітичність, вимога щось там підписати у Вільнюсі, Руслана та Найєм - це, звичайно, Євромайдан. Який як вітром здуло з наступом «Беркута» на захисників новорічної йолки, після якого протистояння набуло силового характеру, поставило цілі перед собою значно більші за якусь євроасоціацію, і назва йому - Революція Гідності. Візуально, до речі, можна сказати, що ініціативу в суспільстві до 30 листопада сковувало гіпертрофоване поняття політкоректності, а після стало зрозуміло, що ця політкоректність - пряма дорога в могилу або в'язницю. Шановний Отар Довженко помітив, що Тарас Чубай та інші виконавці стрілецького фольклору до кінця Євромайдану в пісні «Там під львівським замком» старанно уникали оригінального куплета «А по річці Тисі тече московська кров/Москалів ми били, будем бити знов», більше того, навіть найбільші ура-патріоти, швидше за все, осмикнули б такого виконавця. Після тридцятого ж цей куплет виявився більш у тренді, ніж уся інша пісня. Дуже сподіваюся, що історики майбутнього врахують цей фактор у своїх дисертаціях і монографіях, інакше в головах нащадків буде якась каша: явно не проєвропейський «Правий сектор» чомусь буде названий застрільником Євромайдану, а Меркель і Олланд виявляться головними противниками українських нібито європрагнень.

Гадаю, про психічне здоров'я наших нащадків послідовники Геродота повинні подбати вже сьогодні.

У найбільш зримому вигляді я спостерігав цей феномен відставання від реальності десь у перші дні Революції Гідності, коли дехто все ще думав, що в країні триває Євромайдан. Була чергова спроба протестувальників пройти в бік Банкової і була чергова неадекватно жорстока реакція силовиків. І ось, коли перші ряди вже по повній відгрібають від ментівських кийків, я чую, як з останніх якийсь ідеаліст продовжує кричати абсолютно недоречну в ситуації фразу «міліція - з народом!». Можливо, це був останній прецедент, коли асфальт Майдану чув цю фразу. Але анахронізми як явище залишилися, їх багато навколо, цих анахронізмів.

Наприклад, Тарас Чорновіл і Тетяна Монтян, які коментують щось, викликають швидше якусь ностальгію за тими часами, коли студенти отримували другу стипендію за прикрашання заборів написами «Данилич, повернись», а бойова людина Калашников крутив дискотеку під Печерським судом. Теоретично вони повинні були б канути в Лету подібно судді Кірєєву або прогресивній соціалістці Вітренко, але якимось чином їх час від часу витягають із нафталіну, як якийсь поношений реквізит бідного провінційного театру. Кудись у безвість канув Петро Симоненко зі своєю огрядною дружиною, але Нестор Шуфрич якимось чином продовжує намагатися генерувати інформаційні приводи в тому ж ключі, як і п'ять, і десять років тому. Вони вже давно не затребувані, і суспільство, навряд чи навіть помітило, що він виграв у суді якусь справу проти Кабміну, проте Нестор Іванович за старою звичкою продовжує генерувати і генерувати інформаційні приводи, подібно до того, як у машині, що перевернулася, за інерцією продовжує крутитися колесо.

Абсолютний анахронізм - це відродження програми Савіка Шустера. Як і мій приклад з «міліцією з народом», це виглядає просто якимось божевіллям: московський журналіст Шевченко на тлі обстрілів росіянами Дебальцевого. Навіть якщо Шустер - це агітпроп, то і агітпроп повинен якось бути прив'язаний до реальності. Ясна річ, що Шевченко міг би бути доречний за часів стрибання Януковича по пеньках, але коли число загиблих українців невблаганно наближається до десяти тисяч, це навіть не цинізм, це катастрофічне відставання в часі, яке коли-небудь цю програму і погубить.

Дивним чином епохи змішалися в таборах силовиків. У Генштабі та Міноборони одночасно уживаються старі ще радянські орденоносні пузаті генерали і молоді, які пройшли через бої, сповнені переконань і знань полковники. Причому якось ці світи різних епох існують паралельно в одній реальності, змішуючись між собою не краще, ніж вода і масло. У тому ж Дебальцевому з одного боку честь міліцейського мундира захищають Євген Юханов, Дмитро Терновий і Дмитро Загарія. З іншого - повідомлення про свавілля патрульних ДАІ та колишнього «Беркута» на блокпостах стосовно волонтерів, яких оббирають, б'ють і закривають у СІЗО, настільки часті, що, мабуть, порушення є систематичними, і велика частина особового складу МВС ще не зрозуміла, що тітушки і Янукович зникли назавжди.

Я гадаю, що подібний сумбур міг бути у наших прадідів часів князя Володимира, коли народ формально хрещення вже прийняв, але при цьому новонавернені християни хвацько бігли за кинутими в Дніпро ідолами з благаннями «видибай, Перуне».

Ситуація з пам'ятником Леніну в Запоріжжі - це анахронізм. І помпезні офіси маргінальної Компартії - теж. Анахронізм - це Геннадій Кернес і депутат Звягільський. Вулиця Валентина Ландика в Донецьку - це анахронізм у квадраті. Архетипи якоїсь цивілізації, що зникла, але залишилася у вигляді ось таких викопних решток, на кшталт Юхима Леонідовича в депутатському кріслі. Вони залишилися існувати у своїх маргінальних вотчинах, як варани на острові Комодо в той час, як усіх їхніх родичів змила безжальна хвиля еволюції. Колись у подібному позачассі, до речі, існував і журнал «Перець», який примудрявся відставати від життя років так на тридцять. У всякому разі, ще у вісімдесятих роках він продовжував критикувати стиляг, рух яких заглох у п'ятдесятих. Але й сам журнал, як наслідок, залишився в минулому. На відміну від деяких інших артефактів, на жаль.