Особливий статус на рік: Зеленський обиратиме між грою Путіна та "стіною" на Донбасі

Хоча ВР і ухвалила рішення продовжити "закон про особливий статус Донбасу" ще на рік, стався цікавий епізод. "Слуга народу" дала всього 220 голосів при необхідних 226. Відсутніми були 24 слуги, утримався один і не голосували троє. Депутати Коломойського, група "За майбутнє" і "збірна Веревського "Довіра" здебільшого підтримали "особливий статус". Були "проти" нардепи з "Голосу", а також не дала голосів "За" партія Тимошенко "Батьківщина". В цій історії важливою є інформація, яку Depo.ua отримало від власних джерел. Коли Тимошенко підтримувала меморандум проти капітуляції з "Голосом" і "ЄС", вона нібито не була проти прямих переговорів з бойовиками. І в історії з "особливим статусом" в неї також дуже цікава позиція. 

А тепер повернемося до "нормандської зустрічі". Після паризького саміту Володимир Зеленський пояснив: простіше зараз продовжити термін дії закону "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей", ніж дочекатися його закінчення, а потім голосувати за новий закон щодо Донбасу. При цьому він наголосив: закон – тимчасовий. "Мене запитали, чому не на п’ять чи 10 років. Я відповів чесно всім представникам: ми не знаємо, що буде через 5-10 років. А один рік – це нормальна пропозиція", – сказав президент.

Нагадаємо історію. Згаданий закон був прийнятий ще 16 вересня 2014 року парламентом позаминулого скликання. Він став наслідком перших Мінських угод, укладених 5 вересня 2014-го. У протоколі за результатами переговорів було 12 пунктів, третім зазначалося саме ухвалення закону про особливий статус. А першим – забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї. Після того, як український парламент зі скрипом підтримав законопроект про особливості самоврядування, у Мінську представники переговорної групи домовилися про механізм припинення військового протистояння, уклали меморандум, у додатку до якого містився перелік населених пунктів, через які проходитиме лінія розмежування. Але Росія та керовані нею бойовики і не збиралися припиняти обстріли. А 2 листопада 2014-го всупереч усім домовленостям на окупованих територіях пройшли так звані "вибори", на яких перемогли нині вже покійний Олександр Захарченко в "ДНР" та поки ще живий Ігор Плотницький у "ЛНР".

Після цього бої посилилися і, зрештою, 12 лютого 2015-го року у Мінську знову зібралися Петро Порошенко, Франсуа Олланд, Ангела Меркель та Володимир Путін, які спільно народили Мінські угоди. Вони 17 лютого 2015-го були затверджені Радою безпеки ООН як офіційний документ. Для того, щоб він втратив силу, потрібні нові угоди. Однак Росія категорично проти цього. Що ж до наших західних партнерів, то вони прив’язали до цих домовленостей антиросійські санкції і, не маючи іншого рецепту вирішення конфлікту на Донбасі, за інерцією повторюють мантру про необхідність дотримання угод усіма сторонами.

У жовтні 2017-го закон про особливості самоврядування в ОРДЛО з проблемами був пролонгований ще на рік, у жовтні минулого року – до 31 грудня 2019-го. Тепер його продовжать до 31 грудня 2020-го, оскільки вийти з тупика під час останньої зустрічі в "нормандському форматі" не вдалося. По суті, пролонгація "особливого статусу" - формальність, але зараз, як і раніше, навколо цього точаться баталії, які перед цим завдавали потужних ударів по рейтингу Порошенка, зараз битимуть по рейтингу Зеленського. Який, з одного боку, став заручником домовленостей, досягнутих до нього, а з іншого – продовжує політику попередника і в деяких моментах – фактично одностороннє розведення військ, згода на імплементацію "формули Штайнмаєра" - її навіть посилює.

У законі про особливості самоврядування, змінити який наразі перспектив, на жаль, немає, виписані невигідні для України речі: недопущення кримінального переслідування та покарання учасників подій на території Донецької і Луганської областей, що в Росія тлумачать як повну амністію бойовиків, мовне самовизначення (тобто, фактично, узаконення російської мови на цих територіях), договірні стосунки з Києвом, посилення та поглиблення "добросусідських відносин між територіальними громадами, органами місцевого самоврядування окремих районів з адміністративно-територіальними одиницями Російської Федерації", створення загонів народної міліції, які координуються місцевими органами влади. Однак у прикінцевих положеннях закону визначено, коли уся ця "зрада" вступає в дію – після позачергових виборів органів місцевої влади в ОРДЛО, які мають пройти відповідно до Конституції України та українського законодавства. А от чого в законі нема, так це пункту про контроль над кордоном. Це питання Зеленський ставив під час зустрічі в Парижі, але позиція Путіна була традиційною: спочатку вибори, а потім все інше. Більш того, розмисли хазяїна Кремля вже після зустрічі в Парижі про "повторення Сребрениці" в разі передачі Україні контролю над кодоном до виборів в ОРДЛО, стали ще одним підтвердженням, що Москва взагалі виключає повернення Києву контрольованих нею територій Донецької і Луганської областей.

Що ми маємо 

Перше – продовживши дію закону "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей", Зеленський і "Слуги" отримують рік для того, аби спробувати щось змінити у позиції Путіна по Донбасу. Бо змінити щось у вже діючих угодах без цього неможливо. Росія не приховує, чого вона хоче: прямих переговорів Києва з Донецьком і Луганськом, що зробить Москву стороннім спостерігачем, а не суб’єктом виконання Мінських угод; згоди на прямі поставки російського газу, а це завжди величезний корупційний ризик; змін до Конституції України, якими "особливий статус" має бути узаконений назавжди. Всі ці вимоги є неприйнятними для України. На Банковій цього не можуть не розуміти.

З цього випливає другий момент – попри всю безвихідність ситуації владі доведеться щось робити або хоча б імітувати роботу в напрямку реалізації мирного плану, аби не втрачати рейтингові показники. А от що саме робити – велике питання. Адже варіантів може бути лише два: і далі в односторонньому порядку йти на компроміси і тим самим підживлювати апетити Путіна, або сказати правду і собі, і виборцям, що варіант "стіни", про який заїкнувся радник президента Андрій Єрмак, далеко не найгірший. Але для його реалізації потрібна згода переважної більшості суспільства. У цьому напрямку влада поки не працює.

Ми чуємо від глави МВС Арсена Авакова раціональну пропозицію: Україна отримає контроль над кордоном "не за місяць до місцевих виборів, а, наприклад, за 2 дні". І після того, як українська поліція зайде на окуповані території, вона патрулюватиме на них спільно з "представниками територіальних громад". Але раціональною ідея Авакова виглядає для нас, згода на це Росії - фантастика. Хоча, звісно, ініціювати різні сценарії повернення контролю над кордоном варто, принаймні це створюватиме враження невідступності української влади від ключової вимоги – реінтеграція окупованих територій без переходу їх під повний контроль України і без безумовного виведення незаконних мілітарних угрупувань з ОРДЛО – неможлива. Однак тут влада впирається в проблему, до створення якої вона долучилася ще на стадії, коли не була владою: доведеться визнати, що у неможливості закінчити війну за нашими вимогами винен таки Путін, а не попередники. 

Натомість бачимо інші рухи, які точно схвально сприймають в Кремлі – порушення ДБР чергової справи проти Порошенка. Цього разу йому "шиють" державну зраду під час підписання Мінських угод. Невже це розслідування розчулить Путіна і він погодиться віддати Україні контроль над кордоном в окупованих територіях? Можна скільки завгодно кивати на попередників, що це, мовляв, вони підписали капітулянтські угоди, та це не вирішує проблему. Хіба певний час триматиме рейтинг від крутого піке.