Стара гвардія вирушає до ЄС: Чим Тарасюк у Брюсселі допоможе Україні

Про причини того, чому саме ексміністр закордонних справ Борис Тарасюк буде призначений на посаду представника України в ЄС, можна чимало говорити. Але головних серед них, здається, є дві.

Перша – інституційна. Дотепер представництво України в ЄС (офіційна назва – Представництво України при Європейському Союзі та Європейському Співтоваристві з атомної енергії) не могло вразити ані кількісним складом, ані своїми організаційними можливостями.

Воно складалось із двох десятків працівників з числа дипломатичного персоналу, частина з яких насправді були сумісниками. Навіть керівник представництва Микола Точицький за сумісництвом виконував ще й обов’язки надзвичайного і повноважного посла в Бельгії. Звичайно, Брюссель – місто недешеве, і тримати там дві окремі команди дипломатів – для Бельгії та ЄС – витратно.

Але ситуація, що не кажи, виглядала достатньо дивно – з одного боку, ЄС є ключовим геополітичним партнером України, і президент Зеленський свій перший закордонний візит робить саме до Брюсселю. З іншого ж боку, українське представництво при ЄС більше схоже на пересічне посольство – та ще й з суміщеними функціями.

Захід в це диппредставництво "важковаговика", яким, без сумніву, є Тарасюк, неминуче приведе до зростання кадрового та організаційного потенціалу та й просто до збільшення активності цієї структури, яка, за задумом, має стати потужним адвокатом українських інтересів у столиці ЄС.

Натомість інша причина подібного призначення – звичайно, кадрова. Можна не сумніватись у тому, що молодій команді, яка прийшла до влади під лозунгами тотальної заміни старих політиків та посадовців призначати на важливу посаду такого "бронтозавра" української політики – із сімома десятками років за плечима і досвідом в кріслі міністра закордонних справ часів Кучми і Ющенка – не хотілося однозначно. Тим паче що розраховувати на якусь політичну лояльність БЮТ у відповідь на призначення Тарасюка на посаду було б більш ніж наївним. Але альтернатив з "молодої команди", здається, банально не знайшлося.

Стосовно самої постаті Тарасюка у ролі дипломата – вона, загалом, викликає якщо й не симпатію, то, принаймні, повагу. Посадовець, якого свого часу Леонід Кучма був змушений звільнити з посади за надміру прозахідний курс і антиросійську позицію – за чутками, на тому наполягав Володимир Путін особисто, – ідеологічних сумнівів не викликає.

При цьому вік, управлінський досвід та авторитет в дипломатичних колах дозволяють надіятись, що Тарасюк буде імунний до найпопулярнішої хвороби "зекоманди" – готовності виконувати будь-які доручення старших по чину. Тарасюку, вочевидь, цікавішим є, що про нього напишуть в енциклопедії, а не в характеристиці у відомстві Пристайка.

Пр тому в Тарасюка є колосальний досвід роботи в європейських міжнародних інституціях. Врешті, навіть в тому ж Брюсселі він був послом іще в далекому 1995 році, коли чинний президент і частина його команди іще здавали шкільні іспити. Також в нього є досвід роботи на посаді посла, а згодом – голови Місії України при НАТО. А на додачу – істотні зв’язки в європейських дипломатичних колах, і, банально, але важливо, – досконале володіння англійською та французькою мовами.

Натомість є в цій кандидатурі одне очевидно слабке місце. Попри бадьорий вигляд, Борис Тарасюк вже відсвяткував свій сімдесятирічний ювілей, і на молодечу хватку з його боку розраховувати навряд чи варто. Що, втім, не скасовує того факту, що призначення Тарасюка може бути вдалим компромісом між кадровою ідеологією "зе-команди" і суворими вимогами дипломатичної реальності, яка для цієї команди в останні дні стала реальною проблемою.