Схема з 90-х: Чи можна рейдернути цілу державу?

Був собі завод. Великий, на ньому працювало багато робітників. Керував ним господарник із так званих "червоних директорів". Він же і був головним акціонером підприємства. Директор налагодив досить успішну логістику збуту продукції, вироби заводу купляли в Європі, що давало можливість робітникам отримувати стабільну зарплату. Все ніби йшло добре, хоча незадоволених вистачало. На ремствування директор відповідав просто: "Будете більше працювати – більше і зароблятимете". За це директора не дуже любили.

І були у цьому місті браві хлопці, які давно поклали око на завод. Спочатку вони відправили працювати туди кількох своїх людей, які підбурювали працівників: мовляв, ваші біди через цього директора, він не молодий, не прогресивний, нам би сюди молодого, з новим мисленням. Отоді б працювали менше, а отримували більше. Особливо активним був голова профспілки. Директорові доповідали про підбурювачів, але він реагував мляво: мало про що люди язиками плещуть. Головне – завод працює. 

Був у цих бравих хлопців свій - назвемо його Фукс – молодий, просунутий, у місті його знали, бо у місцевих газетах часто розповідав, що все не так, а потрібно інакше. Мешканцям міста здавалося, що саме такий здатний зробити їхнє життя кращим. Бо чесний, не був у владі. Про це робочим заводу розповідали й агенти наших бравих хлопців. А ще – звинувачували директора у невмілому керівництві, у тому, що зібрав біля себе маленьке коло, якому лише довіряє. І головне – він краде у робочих. Мовляв, ви отримуєте 100 гривень зарплати, а він тисячу. Директор і далі не реагував, бо знав: ненависть до багатих і чорна заздрість до чужих статків насаджувалася дуже довго і від цього вилікує лише час.

І ось в один прекрасний момент до його кабінету увійшли браві хлопці з молодим Фуксом. "У нас до вас є справа, - почали вони. – Гарний у вас заводик, хотіли б стати його акціонерами. А ще краще – купити його". "Та ви що, я вклав у це підприємство і душу, і власні кошти. Ідіть геть", - вигнав бравих хлопців "червоний директор". А вже зранку у всіх місцевих газетах з’явилися дуже схожі одна на іншу статті про те, що директор розвалює завод і обкрадає його робочих. З коментарями Фукса.

Надвечір браві хлопці знову прийшли до кабінету директора. "Вам точно не сподобалися ці статті. Будете поступливішим, ми це припинимо", - сказали вони. "Ні, - відповів власник заводу, - я вас засуджу за наклеп". Тут у його кабінеті пролунав дзвінок, на проводі був голова заводської профспілки: "Товаришу директоре, робітники вже зібралися в актовій залі, вимагають вашого звіту про роботу і про гроші". З обличь бравих хлопців і Фукса у цей момент не сходила усмішка. "Ну, що, на вас чекають робочі. Злі, готові прямо зараз вас вигнати. Можемо допомогти – перепишіть завод на оцього чудового молодого чоловіка, і ми скажемо, що ви добровільно пішли з посади", - сказав один з бравих хлопців.

"Ні, я готовий розмовляти з трудовим колективом", - наполягав директор. "Ваше право. Нам немає куди поспішати", - відповіли йому.

В актовій залі відчувалася наелектризована атмосфера. Керівника підприємства зустріли невдоволеним улюлюканням і плакатами, де було написано щось про "жадібність". "Це все брехня! – почав свій виступ директор. – Наш з вами завод хочуть відібрати рейдери, вони замовили проти мене і підприємства всю цю шумиху в газетах". "Геть!", - кричали робітники. Особливо репетував профспілковий вожак. "Віддай наші гроші! Хочемо мати зарплату, як у тебе!". "Так, так, женіть його. Він злодій", - виступив з натовпу Фукс. Йому плескали. "Хочемо такого директора", - пронеслося натовпом. Звідкись взялася преса і телевізійники з першого міського приватного телеканалу.

Ранкові газети рясніли передовицями "Працівники заводу не довіряють своєму директору», "Товариш Фукс виведе завод на новий рівень", "Старих треба міняти на нових" і так далі. Від самого рання директор сидів у кабінеті міського прокурора із заявою, в якій вимагав порушити справу про наклеп і шантаж. "Ми вас поважаємо. Але ще учора ми порушили справу проти вас. Скарга надійшла. Колективна. Бачите, тут багато підписів робочих вашого заводу. Пишуть, що ви зі своїми інженерами-технологами у них гроші крадете. Будемо розслідувати", - відповів прокурор.

Біля входу в прокуратуру на директора вже чекали браві хлопці. "Бачите, ми ж попереджали. А тепер ще й сядете", - задоволено сказали вони. "Та пішли ви", - обурено відповів він. Ще тоді не знаючи, що увечері трудовий колектив збирається обирати собі нового директора. Фукса. Куди подінешся – демократія.

Наступного дня завод страйкував. "Не працюватимемо, доки старий директор не піде", - розповідав представникам преси голова профспілкового комітету. Висвітлювати скандал злетілися журналісти навіть зі столиці. Поки бурлив протестний казан, під кабінетом керівника стояли браві хлопці, Фукс і нотаріус: "Документи готові. Вам треба тільки підписати. Інші акціонери вже дали згоду". "І, до речі, на вас у приймальні вже чекають прокурори з ордером на обшук і арешт", - самовдоволено сказав Фукс. Так цей завод і змінив власника. Робочі були у захваті: "Ура! Ми його скинули".

Чим закінчилася ця історія? Фукс на хвилі боротьби з "червоними директорами" став місцевим депутатом. Виробництвом він не займався, тому через рік підприємство зупинилося, і його порізали на металолом. Для бравих хлопців – нових власників - це було вигідніше, аніж оплачувати роботу сотень робітників. Попередній власник ще трохи походив на допити і справу закрили за відсутністю злочину. А робочі, які прогнали ненависного їм директора, котрий змушував їх краще працювати, залишилися ні з чим.

Якщо комусь розказана схема нагадала щось із сьогодення, завод схожий на одну країну, старий директор – на її президента, а браві хлопці – на його політичних опонентів, відповімо: всі герої цієї історії видумані, але сама історія могла мати місце.