Приречені на Кличка: Чому імідж свого хлопця досі працює

"Слуги" ще тільки радяться, коли і як їм провести праймеріз, а вередвиборча кампанія в Києві вже стартувала. Кандидати піаряться кожен на свій лад, але і про класику не забувають - їздять в маршрутках, вигадують меми, матюкаються, селфляться, словом – намагаються показати, що вони – люди з народу.

В народу це викликає вже тільки втомлені посмішки.

По-перше,  видно, наскільки це жалюгідний фарс, коли людина, до прикладу, попозувавши оператору, пересідає з маршрутки у власний мерседес. Чи гидливо викидає шаурму (ще невідомо ким до цього заради гарного кадру надкушену. Хоча ні, вибачте, це з попередньої виборчої кампанії, то тоді всі як один ринулися по шаурму, хотдоги і каву з картонного стаканчика і вичерпали цей спосіб піару до донця).

А по друге – нам не треба показувати, що ви – звичайні люди, такі ж як ми. Це 15 років тому спуск небожителя в наш плебейський світ фастфуду і громадського транспорту міг викликати певну симпатію в людей, які і Горбачова полюбили за його "та куди ж вже ближче". Тут вам не совок. Небожителями, представниками якоїсь іншої касти депутатів і владу вже ніхто не вважає. Не треба намагатися закохати їх у себе, "опускаючись" до їхнього рівня. Це викликає тільки більшу огиду, як від ряжених, що прикидаються старими каліками по підземних переходах, щоб випросити побільше грошей.

При цьому кейси популярних місцевих голів доводять, що образ свого хлопця з народу дуже часто спрацьовує. Але коли хлопець своїм не дуже й прикидається. Марцінків (Івано-Франківськ), Філатов (Дніпро), Садовий (Львів) – є носіями тих самих ідеалів, що і їхній електорат. І за це люди їм вибачають будь-які дикі вибрики.

На виборах президента України переміг теж "свій хлопець", який говорив просто, ніби цитував сердитого виборця, що сварить владу, дивлячись телевізор на кухні. Він цей образ простого хлопця і далі дуже грамотно експлуатує, і, можливо, навіть не дуже сильно в цьому акторствує. Це видно по його оцим періодичним "чертам", "Женям", "лохам", "розбійникам" та іншим наїздам на поганих бояр, в яких проглядається простий хлоп з Кривого Рогу  і які навіть на не рідній Зеленському українській мові звучать вже доволі органічно.

Українському виборцю не подобаються усілякі мудрагелі і власники успішних бізнесів. Його лідер має бути простою людиною. Нехай багатою і дуже інтелектуальною, але так, щоб вони цього не бачили. Він повинен горою стояти за свою родину і жорстко говорити з чиновниками, час від часу ляпати дурню і створювати приводи для захвату або співчуття.

Тому на місцевих виборах в жовтні 2020 тому, хто бажає перемогти, не треба нічого вигадувати. Треба просто бути собою, не вдавати з себе патріота, чи інтелектуала, чи батька для всього міста. Інакше вийде як зі "святом чорнобильської трагедії".

І ще треба, щоб люди тебе знали – на одних блогах з матюками і виступах на токшоу вибори не виграєш. Свій – це коли тебе знають, а не просто впізнають.

Тому Кличко тепер і свій. Якимось дивом встиг стати, при тому, що ніякого обожнювання до нього від українців не було ще з тих часів, коли він гамселив противників у рингу. Виборцю здається, що він не дуже кимось прикидається, і щось інколи навіть робить. І, що важливо, знає вже, чого від нього чекати.

 Звісно, тут справа не тільки в образі "вже свого хлопця", а й добре продумана стратегія – суперники в Кличка поки такі, що в соцмережах, обговорюючи вибори, пишуть про банальне "обирати менше з усіх зол". Ці вибори, насправді, дуже схожі на договірний боксерський поєдинок. Ще й супротивники в іншій ваговій категорії – через те, про що ми в цій статті говорили раніше.

Тож тепер перед нами майоріє перспектива отримати ще на один термін свого старого мера, з усіма його прорахунками, провалами і недоробками. Адже голосування в нас в Україні – воно не про логіку. Ми голосуємо, керуючись емоціями.

І той, хто це усвідомив, зараз нами і керує.