Антисемітизм та "какаяразница": Як Зеленський намагається сподобатися Ізраїлю

Масштабне інтерв’ю Зеленського ізраїльському часопису The Times of Israel, що вийшло за лічені дні після скандальної ситуації з поїздкою президента України на Форум пам'яті жертв Голокосту, вийшло несподівано позитивним. Як з боку журналістів, які не надто загострювалися на неприємних для українського президента моментах, так і з боку самого Зеленського, який, по мірі сил і розуміння ситуації, намагався вибілити внутрішні та зовнішні конфлікти, у які потрапила його адміністрація.

Складно сказати однозначно, чому так трапилося – чи то вся історія була, скажімо так, спрямованим піарним ходом Банкової, чи то навпаки, спробою Єрусалиму підсолодити пілюлю, приготовану для Зеленського. Хоча той факт, що The Times of Israel є радше незалежним журналістським проектом Давида Горовіца, наштовхує на думку, що ближчим до істини є саме перший варіант.

Це інтерв’ю, насправді, становить інтерес одразу в двох вимірах – як зовнішньо-, так і внутрішньополітичному. І до міжнародного звучання сказаного Зеленським, насправді, немає особливих претензій. Ну, якщо не рахувати надто оптимістичного погляду на принципову можливість досягнення мирних домовленостей із Володимиром Путіним.

Чинний президент чітко транслює тезу про принципову слабкість антисемітизму в Україні, про відсутність (або слабкість) радикальних націоналістичних ідеологій, про здатність українського суспільства подолати внутрішні дискусії, пов’язані зі співіснуванням різних етнічних груп. Цим він більш чи менш послідовно спростовує відверто неправдиву кремлівську пропаганду про "розгул націоналістів в Україні", якою як відомство Лаврова, так і Володимир Путін особисто намагаються, хай і без особливого успіху, налякати як ЄС та Ізраїль, так, почасти, і США. Той факт, що сам Зеленський належить до єврейського етносу, багаторазово підсилює подібні заяви. Що, власне, відчули й автори інтерв’ю, винісши на плашку матеріалу цитату "Я маю єврейське коріння. Я – президент. Це нікого не хвилює".

Достатньо дієва спроба спростування російських міфів як про український антисемітизм та український націоналізм, так і про наявність якихось радикальних громадянських конфліктів в Україні взагалі – це, напевно, головна перевага інтерв’ю Зеленського.

Окрім того, інтерв’ю може стати черговим приводом для ізраїльтян переосмислити "ексклюзивні права" Росії на перемогу у Другій світовій та визволення Східної Європи від нацизму. Оскільки Зеленський достатньо чітко констатує, що Україна і сама жахливо постраждала від нацизму, і зробила колосальний внесок у перемогу над ним – хай і перебуваючи у складі Радянського Союзу.

Зеленський також відважився підняти питання Голодомору і більш чи менш аргументовано доводити, що йдеться про геноцид українців, а не про "перегини сталінського режиму". Підтвердивши свій намір прибути на Форум пам'яті жертв Голокосту, більше того – зв'язно, хоч, може, і не до кінця правдиво пояснивши причини своєї затримки зі згодою на участь у заході, Зеленський продемонстрував, що роботи міжнародного відділу офісу президента може, для різноманітності, складатися не тільки з провалів.

На жаль, на цьому сильні сторони програмного інтерв’ю чинного українського президента завершуються. І його найбільша слабкість стосується, що прикро, не питань історії, а питань майбутнього, оскільки всерйоз говорити про тезу Зеленського "Давайте збудуємо спільну історію" якось не доводиться. Починаючи від того, що одна країна з "непередбачуваною історію", яку перебудовує кожен наступний політичний режим, неподалік від нас вже є і ставати схожими на неї українцям якось не з руки. "Спільну історію" створити неможливо, оскільки для "створення" минулого є єдиний інструмент. Пропаганда.

Все, що можна зробити – це спробувати сформувати спільний для більшої частини громадян країни погляд на цю історію. А продовжити можна тим, що ідея Зеленського називати вулиці виключно іменами "космонавтів, спортсменів і письменників" – це спроба від власної історії відмовитись. Втікши від усіх проблемних питань і залишивши їх на відкуп знову-таки пропагандистам. При тому, нерідко - пропагандистам російським. І відмова від політичних та історичних постатей у назвах вулиць, звичайно, притишить дискусію стосовно топонімів. Але не притишить дискусій про те, чи справді Україна є єдиною державою.

Прикро, але факт – адекватно, як для себе, відпрацювавши" історичну частину розмови, чинний український президент у розмові про майбутнє скотився практично що до новорічного "какаяразница".