Чому ми не знаємо, що робити з Донбасом

Із завершенням революції гідності, коли Янукович втік і були призначені нові вибори, закінчився період ясності, пише "ДС". Півтора роки війни за Донбас остаточно внесли сумніви, оскільки ніякого суспільного консенсусу з приводу цієї війни, її цілей і допустимих методів, і головне, що вважати перемогою, ми так і не знайшли. Нам вдалося, в цілому, намалювати досить правдоподібний образ ворога, але не "образ товариша". Навіть на передовій, за свідченнями очевидців, багато бійців розуміють, проти кого воюють, але не можуть сказати, за що.

Тепер же все йде до того, що "війна закінчиться" (вірніше, буде припинена) на умовах тонучого в сутінках "особливого статусу". Результат цієї невизначеності ми будемо розсьорбувати дуже довго, тому що будь-яка  недомовленість обов'язково виявиться страшною зброєю в руках і зовнішніх пропагандистів, і внутрішніх борців за електорат. "Перемога" і "зрада" - ті точки шиацу на тілі українського суспільства, в які ще довго будуть встромляти голки всі, кому не лінь, викликаючи рефлекторні смикання руки над бюлетенем.

Ключова фраза тут - "суспільний консенсус", якого в суспільстві з питанням Донбасу немає, як і не було. І до якого - не тільки з питанням Донбасу - ми просто виявилися органічно не готові. Так, ми проявляємо здатність до горизонтальної комунікації і навіть кооперації в екстремальних умовах. На питання життя і смерті ми можемо дати відносно солідарну відповідь. Те, що виявилося можливим у перші місяці війни, а саме забезпечення армії хоча б найнеобхіднішим - безумовно, говорить про нас як про громадян, найкращим чином. Але як тільки ціна питання стає хоч трішки нижчою, ми знову розпадаємося на окремі фрагменти мозаїки. Ілюстрацій нашої здатності до повсякденної кооперації та вміння розмовляти один з одним може стати нещодавно побачений мною будинок-новобудова, в якому, утепливши зовнішню стіну своєї квартири, кожен (кожен!) мешканець пофарбував свій фрагмент фасаду в свій колір. Мешканці не тільки будинку, навіть одного під'їзду не зуміли домовитися про кольор. Або хоча б подбати про те, щоб сусідні квадрати цієї будівлі гармоніювали між собою, та їхній рідній будинок не стирчав посеред міста маревним баченням.

Горизонтальні зв'язки в нашому суспільстві слабкі до непомітності. Немає ні постійної комунікації, ні модераторів, які могли б підтримувати поле суспільного діалогу в більш-менш робочому стані. Іноді цю роль беруть на себе волонтери - і ми по їхньому призову скидаємося на черговий тепловізор або партію термобілизни. Іноді вступають інші волонтери, і ми допомагаємо їм придбати кілька інфузоматів для провінційного відділення дитячої гематології або апарат ШВЛ для відділення новонароджених. Але це знову питання життя і смерті і точкових рішень проблеми, а не системне щоденне спілкування, з якого виростають систематичні щоденні соціальні зусилля.

Наші медіа не стають полем нормальної комунікації, у якому можна було б формувати думки - і особисті, і суспільні. З одного боку, можна говорити про кризу традиційних медіа, з іншого - про кризу сприйняття, яке все менше готове до масштабного споживання інформації і все більш орієнтоване на меми. За ними ми орієнтуємося, кого - в "друзі", а кого - "в баню". Кого читати, а кого - знову "в баню". Кого коментити, а кого - тролити. Тобто до кого - з повагою, а кому і нахамити не гріх.

Але меми, при всій зручності їх використання в умовах інформаційного шуму, несуть кілька небезпек. По-перше, меми дуже сильно спрощують картину. У цьому сенсі вони схожі на психотерапевтичну практику - наклацали на клавіатурі "вата", "домойвчелябінськ" або просто "зрада", і на душі стало легше. Тому що ситуація якщо і не прояснилася, то хоча б каталогізувалася. По-друге, меми ніяк не допомагають домовитися, знайти спільну мову або скласти думку. Зовсім навпаки - вони формують комунікативні прірви, оскільки дуже багато популярних мемів - це ярлики і маркери, які навішує на опонентів як на "безнадійних". По-третє, звідки беруться меми? Гаразд, все зрозуміло з "ватою" і "даунбасом", "хунтою" і "укропством", "зрадою" і "перемогою", "всепропалом" і "кругомврагамі". Все це бакени на інтелектуальних мілинах і/або терапія. Але хто їх придумав - саме такі і для чого?

"Для чого", в цілому, зрозуміло зі сказаного вище. Добре підібрані меми формують комунікативний бар'єр, підвищують градус нетерпимості, заважають обмірковуванню і формуванню власної думки. Той, хто запускає їх в комунікативне поле, нерідко знає, що робить. А навіть коли / якщо мем виникає стихійно, завжди можна перехопити управління ним. Той, хто меми відтворює, не завжди здогадується, у що саме грає. Наприклад, днями ми мали можливість спостерігати за тим, як українські ліберальні інтелектуали завалювали соцмережі мемом "образи почуттів віруючих" - мемом, який був вигаданий і розкручений для Росії російськими політтехнологами. Навіщо вони перетягують це кліше до нас і натягують на нашу, не надто підходящу саме цьому мему, реальність? Хочуть налякати, що у нас, мовляв, буде також, якщо ...? Буде! Обов'язково буде, якщо заразити мізки тими ж вірусами. А поширення мемів - це і є свого роду вірусний маркетинг соціальних трендів.

Війна на Донбасі абсолютно природно породила безліч мемів, на які ми реагуємо, як на удар молоточком по коліну. Переважно - "мемів ненависті". Як, наприклад, «не-забудемо-не-пробачимо" або "як-з-ними-жити". Тобто немає в подібній ідеології нічого нового: коли йдеться про ворога, обов'язково мас-медіа випинають назовні найогидніше з людей. Ми всі знаємо морди Мотороли і Гіві, але майже не знаємо розгублених облич тих, хто опинився дурнем і хто втягнутий в цю війну без надії на перемогу. Поява цих осіб в медіа викликає у реципієнта "когнітивний дисонанс" - роздратування, що доходить до гніву й крику "зрада". Ці картинки заважають нам ненавидіти ворога. Ми всі ледь не щодня стикаємося з мемом "вони цього хотіли" - а ось гуманістична максима про те, що жодна помилка людини не повинна каратися смертю її дітей, не має ні найменшого шансу стати мемом.

Ми щодня купаємося в мемах, що утримують нас в певних соціальних трендах. І це єдина їхня справжня мета. Вони не мобілізують нас на якісь реальні звершення - ні, Боже збав! Вони тільки підтримують нас у певних ілюзіях. Ось, скажімо, Донбас. Адже ми не те щоб "ненавидимо". Коли ненавидять - не торочать "клаву", видаючи черговий пост, безглуздий і нещадний. Коли дійсно ненавидять - беруть зброю і йдуть вбивати. Турки ненавиділи вірмен і відрізали голови першокласникам. Передові загони радянської армії ненавиділи німців і знищували їх цілими селами. Чеченки ненавиділи росіян і підривали себе разом з ними в метро. Це ненависть. А "незабудемнепростім" в кожному п'ятому коменті і "вата"/"хунта" в кожному другому - це не ненависть. Це, вибачте, мастурбація.

Але якщо ви думаєте, що друге зупинити і подолати простіше, ніж перше - ви наївна випускниця монастирської школи. Ілюзорні стани подолати складніше, ніж реальні. Ми маємо всі шанси в цьому переконатися - перед нами запаморочлива перспектива примирення з Донбасом. Вірніше, примирення з самими собою, оскільки Донбас (у чому найглибша його трагедія) - тільки привід. Не тільки і не стільки для Путіна, скільки для тієї Системи, яку він представляє і втілює. Яка, як і раніше, прошиває наше суспільство наскрізь, диктує йому меми і управляє через них нашою свідомістю. І коли ми говоримо: "незрозуміло, що робити з Донбасом" - ми, насправді, визнаємо, що нам незрозуміло, що робити з собою.