Декомунізацію на референдум: Як Зеленський хоче переграти Медведчука з народовладдям

Місцеві референдуми і народовладдя – це стабільна "фішка" партії Зеленського. І перед виборами там вирішили поговорити про декомунізацію. 

"На жаль, місцеві ради також не завжди зображають в повному обсязі ті інтереси, які є у місцевих жителів", — зазначив Разумков в ефірі каналу ICTV. Тому, на його думку, питання перейменувань необхідно приймати на місцевих референдумах, а не в стінах парламенту. Простіше кажучи, майбутній народний депутат і, не виключено, лідер "ЗЕленої" фракції у Верховній Раді 9 скликання, фактично ставить під сумнів закон про декомунізацію, в рамках якого і відбулося найбільше перейменувань, у тому числі свої радянські назви втратили Дніпропетровськ, Кіровоград, Комсомольськ, Орджонікідзе, Димитров і так далі.

А ще – ставить під сумнів результати волевиявлення громадян під час місцевих виборів, адже склад місцевих рад формується за результатами виборів і де-факто не може не відображати інтереси місцевих жителів. Не подобається склад нинішніх рад – нехай Зе-команда спробує знайти законний механізм дочасного припинення їх повноважень і перевиборів, коли немає такого механізму – тоді не потрібно займатися популізмом.

Для початку повернемося до закону про декомунізацію. Він став прямим наслідком подій 2014-15 років – Революції гідності, анексії Росією Кримського півострову і агресії РФ на Донбасі – і підтримувався переважною більшістю громадян країни. Пакет законів про декомунізацію - "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті", "Про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні 1939–1945", "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років" і "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки" - був прийнятий 9 квітня 2015 року. Вони набули чинності 21 травня 2015 року. Відтоді в Україні досить успішно позбавляються комуністичного минулого, рівень виконання норм законів про декомунізацію оцінюється десь на рівні 95%. Декомуназаційні закони оскаржують екс-регіоналами" у Конституційному суді, однак допоки існує суспільна згода із втілення декомунізації, КСУ з висновками не поспішає. Як буде зараз – питання риторичне, оскільки судді-конституційники дуже часто у свої рішеннях враховують політичну кон’юнктуру. 

Варто нагадати пану Разумкову, що найменування і перейменування населених пунктів і районів за Конституцією є прерогативою Верховної Ради (стаття 85, пункт 29), тому його заява вже сумнівна з точки зору Основного Закону. А ще варто нагадати, що перед зміною топонімів у містах з комуністичними назвами проводилися місцеві обговорення, не референдуми, бо у нас немає відповідного закону, а саме громадські слухання. На превеликий жаль, певні політичні сили проросійського штибу використали їх для власного піару, підбурюючи мешканців цих населених пунктів або до відстоювання комуністичних назв (так, приміром, було у колишньому Комсомольську), або до наполягання на назвах часів Російської імперії – Катеринослав або Єлизаветград. Простіше кажучи, ці політичні сили намагалися зірвати процес декомунізації, але їм не вдалося. Так на мапі України з’явилися назви міст Дніпро, Кропивницький, Горішні Плавні, Олешки, Вараш, Покров, Мирноград, Подільск, Кам’янське, сотні сіл перестали носити імена Леніна. Фрунзе, Чапаєва і так далі. Процес зміни топонімів відбувався мирно і досі ніхто при тямі не вимагав повернути назад комуністичні назви.

З вулицями у населених пунктах справи йшли дещо інакше. Дійсно, багато де рішення про нові назви приймали місцеві ради, десь – з громадським обговоренням, десь – без такого. У Києві лише три перейменування викликали спротив: зміна назви проспектів Московського і Ватутіна відповідно на Степана Бандери і Романа Шухевича, та вулиці Жукова на Кубанську Україну. У всіх трьох випадках процес перейменування навмисно політизувався. І недавнє рішення суду по проспекту Бандери тому доказ.

Заява пана Разумкова також свідчить про навмисну політизацію навколо декомунізації. Його заява – це передвиборчий піар, розрахований на ту частину виборців, яка зараз вагається – голосувати за "Слугу народу" чи за "Опозиційну платформу – За життя". Але пройдуть вибори і наступному парламенту запропонують підтримати низку ідеологічних законопроектів, розроблених Зе-командою. Під час президентських виборів Зеленський пропагував закон про народовладдя, в якому, можливо, і буде прописаний алгоритм всеукраїнського і місцевого референдумів. Можна прогнозувати, що в разі внесення в сесійну залу подібного законопроекту або окремо законопроектів про референдуми, голоси на їх підтримку знайдуться. Та ж "Опоплатформа" у цих питаннях - стовідсотковий союзник "Слуги народу". Але зі своїх мотивів, адже референдуми і плебісцити – чудове знаряддя для збурення ситуації в державі в цілому або в окремих її регіонах.

На жаль, Разумкову, Руслану Стефанчуку, ще одному провіднику прямої демократії, ніхто не підказав, що вони піаром на народовладді підкладають бомбу уповільненої дії під себе і країну. Після прийняття законів про референдум місцеві феодали та їхні столичні проросійські поплічники швидко відкотять назад декомунізацію, там де мають вплив на виборців. Але це, насправді, лише квіточки. Можна передбачити віялові референдуми в регіонах про договірні стосунки з центральною владою або про відмову передавати зібрані податки до державного бюджету. Мовляв, хочемо максимальної децентралізації. І Зеленський з його урядом нам – до лампочки. Механізмів зупинити подібну повзучу федералізацію, точніше, феодалізацію країни, яку узаконять референдумами, у центральної влади наразі немає.