Песимізм Зеркаль: Чому українські дипломати задумались, як жити без санкцій проти Росії

Фахівець з міжнародного права, яка успішно захищала українську позицію в чисельних міжнародних судах –  зокрема, і в справі "Україна проти Росії" у Міжнародному суді ООН та в Арбітражному трибуналі з морського права, і вважалась чи не взірцем ефективного українського дипломата, в інтерв'ю агентству "Інтерфакс-Україна" раптом заявила, що вважає можливість зберегти антиросійські санкції малоймовірною. „На мій погляд, малоймовірно, що ми зможемо тримати санкції та ізоляцію Росії надалі", - сказала Зеркаль.

Звичайно, можна сприйняти це як „всепропальство" від представника попередньої владної команди, яка із дня на день буде відправлена у відставку. Хоча якщо згадати про той факт, що чинний президент Зеленський намагався залучити Зеркаль у свою команду – а вона цілком свідомо пропозицію відхилила, на „ображену гордість" ситуація не схожа.

Можна навіть сумно покепкувати з оцього „ми не зможемо тримати санкції" – які були ініційовані, введені, координовані і підтримувані, скажемо прямо, не тільки, і навіть не стільки українським МЗС, як нашими партнерами, в першу чергу – зі США.

Але певний сенс у словах Зеркаль, звичайно, є. Навіть якщо абстрагуватись від припущення, що посадовець рівня замміністра закордонних справ має більше інформації про реальні зовнішньополітичні перспективи України, ніж решту простих смертних, і оперувати тільки загальновідомими фактами.

Головних видимих причин для такого песимізму, здається, є дві. Перша із них – зовнішня. Попри те, що завдяки збігові обставин – на кшталт конфлікту ЄС з США та тимчасової „недієздатності" пропутінської Італії Україні поталанило, і Росія не повернулася до G8, Кремль веде масований дипломатичний наступ, спрямований на прорив дипломатичної ізоляції. І тет-а-тет з Макроном на Лазурному березі, який був би ще цілком неможливим на зорі президентського терміну останнього, демонструє, що певні успіхи у Росії є. Хоча головну небезпеку, вочевидь, становлять навіть не сепаратні переговори з Францією – які, як показала позиція Парижу стосовно повернення Москви до G8, особливого успіху не принесли.  

Куди як небезпечнішим фактором є загальна втрата керованості ЄС, яка неминуче настане після відставки Меркель і виходу Британії. І чи впорається зі збереженням санкцій той самий Макрон, який після відставки Меркель та виходу Британії залишиться відповідальним за вироблення геополітики ЄС, зі збереженням „єдиного санкційного фронту" – питання більш ніж відкрите. Як і те, чи захоче він взагалі докладати якісь зусилля до збереження цього фронту.

А наступна, нітрохи не менш важлива причина того, що антиросійський санкційний фронт може наказати довго жити – внутрішня. Полягає вона перш за все в низькому професіоналізмі нової владної команди в міжнародній політиці, а також у відсутності будь-якого адекватного кадрового резерву навіть для найвищих дипломатичних посад. Історії на кшталт тієї, що трапилась під час візиту Зеленського на Фанар, коли сторони не зуміли підписати документ, який впродовж місяця разом і готували, демонструють рівень дипломатичної слабкості офісу президента, який поспішив розгромити „гніздо криптопорошенківців" у МЗС.

А іншою ключовою слабкістю нової президентської команди є, звичайно, її націленість на „мир за будь-яку ціну" – в поєднанні з відверто популістським характером. Все це в реальності цілком може перетворитись на готовність назвати миром будь-яке, навіть не надто безкровне перемир’я.

Без жодної поганої думки – а просто для того, щоб продемонструвати виборцям прогрес „зе-команди". Як то вже було після загибелі чотирьох службовців ЗСУ, коли Зеленський на пару з Хомчаком розповідали про „небачене скорочення кількості обстрілів". В той час як втомлена від власного дипломатичного безсилля Європа охоче погодиться із тим, що „на Донбасі настала нормалізація" – і навіть погодиться профінансувати частину витрат, спрямованих на відновлення регіону. Ну і почне відновлювати „діалог з Росією".

А завадити такому невеселому сценарію, про який, вочевидь, і думають зараз ключові особи із команди Клімкіна, може тільки одне. Бажання Путіна підвищити ставки – і піти на подальшу ескалацію. Що, звичайно, врятує нас від відміни антиросійських санкцій, але може обійтися надто дорого в усіх інших сферах.