Посади для опозиції: Чи буде Зеленський ділити Раду

Українська політика ніколи не вирізнялася джентльменським ставленням до опонентів. Особливо до тих, що опинялися у позиції переможеного. Але ворогів не добивали - їм залишали можливість для того, щоби встати. 

У 2014 році ситуація змінилася: переможені регіонали зазнали нищення і вичищення з влади без особливих шансів на реінкарнацію. Звісно, знайшлися й ті, хто мімікрував у прихильників нової влади і так зміг пристосуватись до нових умов. Але в цілому партія біглого президента стала стрімко маргіналізуватись і практично зникла на п'ять років з радарів української політики.

Тектонічний зсув, який ми спостерігаємо зараз в системі української влади, знову перевернув владний світ ногами до гори: ліфт, піднімаючи з соціальних низів весільних фотографів, коміків, юних вчительок, а разом з ними і вцілілі рештки колишньої команди регіоналів - в той же час занурює у глибини політичного небуття вчорашню владну команду. Багато хто скаже: по заслугах і кесарю кесареве. І багато в чому буде правий, адже практику знищення колишніх в широкому сенсі запровадили саме ті, кого зараз змиває з політичної карти.   

Рада як дзеркало влади

Показовим з точки зору ставлення до опозиції є розподіл повноважень в середині Верховної Ради. Попри те, що значення комітетів у політичному житті країни не є аж надто визначальним, розподіл посад в парламенті між владою та опозицією є найкращим показником: чи зник баланс і відбувається перекіс у бік одного центру ухвалення рішень. Що, власне, і розцінюється багатьма як загроза авторитаризму.

Після здобуття незалежності і до 2014 року український парламент формувався різними, часто полярними, політичними силами. Спочатку тут переважали червоні, але з часом їх почали урівноважувати представники націонал-демократичних сил. Коли в двотисячних роках комуністів суттєво послабили, на арені з'явилися партії командно-адміністративного типу, які почали витісняти сили, що будувалися на основі тієї чи іншої ідеології. Згодом водорозділ парламенту почав пролягати між партіями лідерського типу: приналежність до більшості і опозиції визначалася прихильністю до відповідного політичного лідера. Потім почав працювати географічний принцип, коли партії сходу протистояли партіям заходу.

Але всі ті часи система вирізнялася певною толерантністю до представників меншості. В контексті розподілу посад в Раді це виражалося в тому, що крісла керівників половини парламентських комітетів та посада віце-спікера діставалася опозиції. Переважно це були комітети, які виконують функції контролю за владою: бюджетний, антикорупційний, правової політики, свободи слова, регламенту та деякі інші.

Так, наприклад, коли було сформавано Раду четвертого скликання (2002), де більшість виявилася прокучмівською, частину комітетів отримали опозиціонери. Зокрема принциповий комітет з питань свободи слова та інформації отримав Микола Томенко з "Нашої України".

У 2007-му, коли після дострокових виборів парламенту більшість у ньому отримали проющенківські партії, комітет, разом з кількома іншими, віддали опозиції. Тоді за свободу слова стала відповідати близька соратниця Януковича Ганна Герман.

Коли ж у 2010 її патрон став президентом, а сама Ганна Миколаївна перейшла на роботу в його Адміністрацію, на керівне місце в комітеті обрали представника опозиційного на той момент БЮТу Андрія Шевченка.

Аналогічно у 2012-му році після здобуття більшості регіоналами, опозиція отримала можливість посадити своїх людей у крісла керівників традиційно опозиційних комітетів. У підсумку, керівні крісла у 29 парламентських комітетах було розподілено таким чином. 13 посад дісталося представникам Партії регіонів, 9 – Батьківщині, три отримали висуванці партії УДАР, два – комуністи та один – депутат "Свободи". (Комітет зі свободи слова отримав депутат від Батьківщини Микола Томенко).

Все перевернулося у 2014 році, коли після дострокових виборів було сформовано Раду 8-го скликання. Рештки регіоналів, що вижили після Революції гідності, змогли лише у незначній кількості просочитися в парламент. Але на політичне джентльменство їм розраховувати вже не доводилося - коаліція, в яку увійшли БПП, Народний фронт, Самопоміч, Батьківщина та Ляшко, розписала Раду на п'ятьох. 

Рада Зе

Партія президента Зеленського отримала у новій Раді 9-го скликання настільки велику перевагу, що цілком може проігнорувати будь-які претензії на пости у президії та в комітетах.

Медведчуку Зеленський може відмовити просто тому, що це Медведчук. Порошенку - відповідно до принципу "кесарю - кесарево", бо екс-президент вчинив так же у 2014-му.

З Тимошенко та Вакарчуком ситуація дещо складніша, адже фони формально є "братніми" і хочуть бути в коаліції. Але з огляду на куцість їхніх фракцій та непринциповість їх участі у коаліції, віддавати їм щось серйозне типу регламентного або бюджетного комітетів, буде вершиною політичного марнотратства.

З тих планів на майбутню Раду, яку озвучують представники команди Зеленського, випливає, що ділитись комітетами з опозицією там особливого бажання не мають. Так, формальний лідер Слуги народу Дмитро Разумков в одному з останніх інтерв'ю висунув умову якоїсь кадрової співпраці з опозицією те, щоб опозиція продемонструвала бажання конструктивно співпрацювати і демонструвати відповідальність. При цьому побажав опозиції спочатку розібратись між собою: "хто з них яка опозиція". Також не вважає Разумков першочерговим і закон про опозицію, яким би було закріплено право меншості на комітети.

З цього випливає, що ділитись з Порошенком чи Медведчуком посадами, хоч би і лише церемоніальними, принаймні у найближчий час, у Зеленського наміру не мають.

А от потенційним партнерам в особі Голосу Зеленський, з огляду на всі розклади, може й пожертвує з барського плеча пару непринципових комітетів - навіть, може, й крісло віце-спікера.

Тим більше, що до прийняття Вакарчука до коаліції його намагаються схилити куратори з-за океану, які побоюються непередбачуваності нового президента України при виборі зовнішніх орієнтирів.