Паспорти в Берегові: Чого Україна має навчитись в Угорщини

Суперечка між МЗС України та Угорщини через роздачу консульством останньої угорських паспортів у нашому Берегові продовжується.

Міністр Клімкін, який грозився вислати консула з Берегова "відсипав" нову погрозу в Твіттері про "нас, схоже, не почули". На все це голова МЗС Угорщини Сіярто відповів, що у випадку вислання консула його країна гальмуватиме нашу євроінтеграцію. Дні минають,консул поки що не поїхав. Попереду Генасамблея ООН у Нью-Йорку, де Клімкін також грозиться "жорстко" поговорити із Сіярто. Та ці погрози виглядають кумедно навіть для "Фейсбук-аудиторії", не те що для країни-члена ЄС та НАТО. Якщо на те пішло, консул мав бути висланий у перший же день...А краще багато років тому, бо паспорти роздають не сьогодні.

Історія у Берегові дуже глибока за своєю сутністю. І суспільний запит, який останнім часом виник навколо неї та підбурив наше МЗС хоч якось реагувати, бодай словесно, дає надію, що незграбні чиновники почнуть ворушити своїми дупами. Але робити це потрібно комплексно, на рівні не тільки МЗС, але і Мінкульту, Міносвіти, СБУ і так далі.

Три моменти, які ми маємо зрозуміти з історії у Берегові.

1). Ми повинні навчитися в Угорщини працювати з меншинами. Вся політика Віктора Орбана і його уряду побудована на шовінізмі, який панує в головах і серцях угорців. В державі, де молодь любить говорити про відродження величі Австро-Угорської імперії, є лідер, який ставить інтереси угорців на перше місце. Не подобаються мігранти - закриємо кордони, інтереси Угорщини важливіші інтересів ЄС в цілому. Робота з меншинами є окремим елементом нацполітики. Така ж ситуація, як в Україні, відбувається і в румунській Трансільванії. Про історію регіону прочитайте на Вікіпедії. Ми ж лише скажемо, що там сьогодні проживає близько 1,5 млн угорців. Їхні національні свята відвідує верхівка Угорщини, яка агресивно захищає їх права, в тому числі і мовні. Між МЗС країн відбуваються перепалки. Молодь із Трансільванії їздить на екскурсії в Угорщину, в організовані культурні дитячі табори і так далі. Все майже те ж саме, що відбувається на Закарпатті. В Україні Угорщина виділяє гроші на дороги, допомагає з ремонтом шкіл та садочків, організовує поїздки дітей угорської меншини в Будапешт, де з ними зустрічається той самий Сіярто, виступає спонсором національних свят, культурних подій. Простіше кажучи, робить все, щоб меншина того ж Берегова відчувала себе більше в Угорщині, ніж в Україні. І робить все комплексно. А паспорти - це як перепустка в ЄС.

Як сказав Павло Клімкін про подальші наші дії - "там буде більше України". І справді, у Берегові, Мукачеві і так далі, має стати більше українських культурних подій. Закон про освіту - це вдала спроба влади вирвати угорську меншину з гетто в українське суспільство. Та окрім цього, ми маємо працювати і на іншому фронті. Як вже було сказано, культурному, інвестиційному, інфраструктурному. У важкому регіоні проблеми цих людей мають вирішуватися пріоритетно. Це комплексна робота міністерств, всього Уряду в кооперації з місцевою владою. Військова база у Берегові, про яку люблять говорити в Україні, не вирішить питання аж ніяк. Як і розмови про зрадників, "чемодан, вокзал, Будапешт", та інша "ура-патріотична" дурня. У нас немає жодних юридичних підстав забирати в українських угорців другі паспорти - казуїстика українського законодавства. І слава Богу, бо зроби це, подальша українізація цих людей була б питанням вирішеним з негативної для нас сторони.

2). Ми маємо чесно сказати вголос на рівні президента, що проблема існує не тільки в Берегові. У нас є Чернівецька область, де румуни так само, багато років, роздають паспорти. Є Волинь, Одеська область, був Крим. Останній взагалі є прикладом провальної національної політики. В Україні чомусь в один момент подумали, що ми - моноетнічна держава. І після революції Гідності, внаслідок агресії Росії раптово всі навколо стали ідейними українцями. І працювати з іншими національностями не варто. Але це не так. Проблема існує. А держава, на жаль, як і раніше нічого не робить в напрямку культурної українізації компактно проживаючих нацменшин. Плоди освітньої реформи проростуть, безумовно, але цим не варто обмежуватися. Бо в нас тільки і ведуться розмови про Донбас, чиї голови потрібно повертати. Але навіть там якось все досить сумно. Зверніть увагу на інші регіони, де проблема повільно тліє.

3). Що заважає Україні розпочати роботу зі своїми меншинами в тій самій Польщі, Угорщині, Росії? Брак коштів? Можливо і так, втім, існують досить дешеві способи для початку. Росія з появи "ВКонтакте" вела кіберпропаганду і об'єднувала "слов'янські народи" у спільноти в цій соцмережі. Там придумували навіть ігри для тих, хто мріє про повернення СРСР. Люди ставали міністрами, губернаторами областей, нападали на проамериканські спільноти, засипаючи їх фейками, "воюючи" за ідею на клавіатурі. Невже Україна не здатна діяти на такому ж рівні в тій самій Кубані, використовуючи Телеграм, Фейсбук? Чому в Перемишлі український народний дім закритий і має вигляд занедбаного сараю? І теж варто б роздавати свої паспорти, звісно, вибірково, не всім підряд, хоча б в країнах ЄС. Невже нам не потрібна власна агентура? Ну і про подвійне громадянство також варто нарешті ухвалити якесь рішення. Дозволити його вже нарешті, бо і без цього в нас чимало людей з паспортами інших держав, яким це неможливо заборонити.

Одне можна сказати точно - в державницькій машині величезна кадрова проблема і нестача грамотних спеціалістів, як для внутрішньої так і для зовнішньої політики, стратегів. В нас немає людей рівня Орбана та Сіярто, якими б небажаними і проросійськими вони для нас не були. Та в Угорщині у них колосальна підтримка завдяки тому, що вони працюють на шляху національних інтересів. Роблять це більш успішно, ніж Україна.