Чому українці зобов'язані пишатися обороною Донецького аеропорту

Оборона летовища, побудованого до Євро-2012, від російсько-терористичних військ розпочалася 26 травня 2014 року і тривала до 22 січня 2015-го - 242 дні, довше, ніж більшість оборонних операцій німецько-радянської війни, якими так несамовито пишається ідейний наслідувач гітлерівського Райху - путінська Росія.

22 січня, коли останній український вояк залишав будівлю ДАП, від надсучасного летовища залишилися лише груди обгорілого бетону - захищати вже було нічого, та й ні для чого.

Багато хто тоді говорив, що аеропорт треба було залишити значно раніше, мовляв жодного тактичного чи стратегічного сенсу так довго обороняти вщент зруйнований об'єкт не було. З формальної точки зору вони були цілком праві, але Донецький аеропорт став для України не просто місцем, звідки злітають літаки, а новими Жовтими водами, Корсунем і Крутами. Уже за рік по відступу з аеропорту це відчувається особливо гостро. Можна, звісно, вкотре повторити, що ДАП - це символ незламного козацького духу, жертовності та самовідданості, але в цих словах забагато непотрібного заїждженого пафосу.

Насправді оборона Донецького аеропорту довела лише одне - Донецьк - це Україна, і нею залишиться, яких би ново- чи малоросій, ДНР чи ЛНР  не вигадали у Кремлі. За чуже так не б'ються.